Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

Тепер нам закортіло помсти.

— Поклич Таммекянда,— сказав Еймар на першій перерві.— Треба поговорити з Гербертом.

Фотограф не підозрював про небезпеку і дав себе відвести вбік.

Ми були страшенно сердиті.

— Ти, лопух! — сказав Еймар і розгорнув газету.— Що це таке?

Радість творчого успіху вдарила Герберту в голову:

— Уже в газеті?! Я й не знав!

— Тепер знатимеш! — сичав Еймар.— Кого ти хочеш пошити в дурні? Що ти тут намолов? А ще називаєшся другом! Хто тобі казав про засніжені лісові хутори?

Зміна виразу на обличчі винуватця ще раз підтвердила, що радість і горе йдуть поруч. Думка про гонорар стала враз такою далекою, нікчемною. Відчутно запахло смаленим...

— Ніхто не казав,— прошелестів кореспондент — Це я сам... Думав, так швидше надрукують...

— А ці... чотириста виборців?

— Теж для того... Ви ж самі казали: по п'ятдесят у день. Я думав: поки знімок з'явиться в газеті, стільки й буде.

Дзвінок порятував кореспондента від добрячої прочуханки:

— Очі б мої тебе не бачили! — сказав Еймар.— Заварив кашу, а нам тепер сьорбати! Шуруй до класу!

Звичайно, кореспондент-фотограф був головним винуватцем цієї історії. Хоча, знову ж таки, ми й самі винні: навіщо було розігрувати Герберта?

На щастя, шостого уроку не було. Ми стрімголов помчалися до Еймара. Туртс уже чекав нас там.

— Передусім треба кілька разів пробігти на лижах по селищу,— сказав Еймар, коли ми були вже при повному параді.— Хай усі побачать, що агітбригада справді існує.

Ми не хотіли, щоб дорогою до нас чіплялися з різними запитаннями, тому Кусті-оратора, який не міг бігати на лижах так швидко, як треба, лишили поки в Еймара у дворі. Бігли посеред дороги: там лижі дужче стукотять, це нам якраз на руку, бо привертає увагу.

За десять хвилин ми промчали по всіх вулицях. Настав час братися до справжньої роботи.

Агітацію ми вирішили почати з села Сур'я. Воно знаходиться за три кілометри від селища і зручне для нас тим, що садиби там близько одна від одної. Перед повів Туртс, за його триметровими кроками поспішали інші.

На хуторі Сійму ми вперше постукали в двері. Мюргел, коли ще був маленьким, жив у цих місцях. Він знав усіх тутешніх людей поіменно, але, пропустивши його вперед, ми припустилися помилки. Після «здрастуйте» йому одібрало мову, і він стовбичив біля дверей німий, як одвірок. Кусті довелося швиденько пропхатися наперед і взяти розмову на себе.

Кусті діло знає, це точно. По хвилі ми всі сиділи за столом, пили чай, а наш оратор розводився про кандидатів у депутати, про те, як працює Верховна Рада республіки, і про вибори — колись і тепер. Час від часу господар посмоктував згаслу люльку і, мружачи очі, казав:

— Еге! Таки гроші, що пішли на освіту цього хлопчини, не пропали марно!

Від цих слів Кусті заливався ще дужче. Прощалися ми вже, як рідні. В день виборів господар обіцяв узяти в колгоспі коня і ще до обіду прибути в селище. Здавалося, все вийшло чудово, тому я дуже здивувався, коли дорогою до наступного дому Еймар вилаяв нашого оратора:

— Слово честі, ти якийсь пришелепкуватий! Тобі аби язиком плескати! Чи вони не знають, якими були вибори в часи буржуазної республіки? Це їм відомо з власного досвіду. А тебе тоді ще й на світі не було. Роз-ка-а-азує! Ти подивися котра зараз година!

Справді, часу ми згаяли багато: одну годину й двадцять хвилин просиділи у першому домі. За годину двадцять ми отримали на свій рахунок лише трьох виборців. Нас чекали ще триста дев'яносто сім.

— До наступної господи заходити не будемо,— сказав Еймар.— Зробимо бліц-агітацію.

Бліц-агітація полягала в тому, що ми шикувалися в дворі, а Туртс стукав у двері лижною палицею доти, доки хтось не виходив на ґанок.

— Дванадцятого лютого! — одразу горлав Туртс.

— Усі! — вигукнув Еймар.

— На вибори! — закликав Мюргел.

— Верховної Ради! — кричав я.

— Естонської РСР! — закінчував Таммекянд.

Тільки оратор Кусті похмуро мовчав, бо на його грудях був лише знак оклику.

У такий спосіб усе село було заагітовано за годину. Залишився ще тільки один будиночок, який стояв осторонь, під лісом. Мюргел знав, що там мешкає Кадрі Тоомассон.

Її вигукувати на ґанок не довелося: бабця саме готувала дрова біля сарая. Вона розпилювала березове поліно ножівкою, а потім розбивала його на дрібніші тріски. Так, розбивала: коли їй вдалося поцілити сокирою в дерево, вона брала в руки менше поліно і стукала ним зверху, по обуху.

Ми вже звично прокричали свій заклик. Еймар мав би вже скомандувати «налі-во!», та він чомусь зволікав, переступаючи з ноги на ногу. Одним оком він дивився на стару, а другим поглядом на годинник. Потім махнув рукою і став скидати лижі.