Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

Через п'ять хвилин робота кипіла. В сараї ми знайшли велику пилку, і вона аж вищала в руках Туртса та Еймара. Ми з Мюргелом рубали дрова. Таммекянд лагодив клямку. Тільки оратор не знайшов собі ніякого діла і тинявся від одного до іншого.

Коли дрова були вже напиляні й нарубані, ми стали в ряд від сараю через двір. Зробили ланцюжок — для економії часу.

— Дванадцятого лютого! — казав Туртс і кидав поліно Еймарові.

— Усі! — казав Еймар і передавав поліно далі.

— На вибори! — це Мюргел.

— Верховної Ради! — це я.

— Естонської РСР! — це Таммекянд.

Останньою ланкою в ланцюжку був оратор зі знаком оклику. Тут він уже не мовчав:

— Бем-з! — вигукував він, і поліно гупало об стіну будинку.

Кадрі Тоомассон стояла, склавши руки на животі. Час від часу вона казала:

— Досить, синочки. Уж в цьому домі пам'ятатимуть про день виборів, хоч і так не забули б. От спасибі, дай вам бог здоров'я!

Так і закінчився цей перший день агітації.

Наступного дня прийшов до нашого класу Кріймв'ярт. Він аж мінився з цікавості.

— Туртс і вся компанія — до директора!

Ми увійшли до кабінету в тому ж порядку, в якому звикли діяти: Туртс в авангарді, оратор Кусті — у хвості. На директоровому столі лежала вчорашня газета.

— Ну, чотирисотники! Що скажете? Чи, може, в газеті все правильно?

Ми опустили очі.

— О-так-такІ! — похитав головою директор.— Оце халепа! Ви знаєте, як це називається? Окозамилювання.

Він підвівся з-за столу, пройшовся по кабінету й зупинився перед Туртсом.

— Ось тепер у мене одне запитання. Всього лише одне: хто тут винен? Що на де відповість наш довготелесий парубок?

— Зіммерманн,— відповів довготелесий.— Отой Герберт. Він просто не зрозумів жарту.

Директор підступив до Еймара:

— А ще хто?

— Редакція газети,— відказав керівник агітбригади.— Чом вона не перевіряє даних?

— А ще?

На наше щастя, тепер директор зупинився перед Мюргелом, і той — бувають же чудеса на світі! — тихий Мюргел, котрий завжди жує кожне слово, виповів усе те, чого від нас чекав директор:

— Найбільше винні ми самі. Хотіли розіграти Герберта. Але вчора ми вже ходили в агітрейд. І сьогодні підемо, і завтра. Якщо так буде цілий місяць, то десь до чотирьохсот виборців і буде.

Продовжували цю розмову ми вже сидячи на дивані.

Оце те, що я хотів розповісти про агітбригаду на лижах. Ми вже не женемося за цифрою 400, але два-три походи щотижня все ж робимо. Як водиться — у віддалені лісові хутірці, куди ні автобуси, ні машини не їздять. І дуже часто нам кажуть так, як сказала Кадрі Тоомассон: «У цьому домі й без того не забули б про день виборів, але тепер він ще ліпше запам'ятається».

Те, що ми робимо, вже давно не секрет ні для кого в школі. І коли одного разу на засіданні ради дружини пішла про це мова, хтось сказав: «З якого це дива дроворубів і помагальщиків ми вважаємо агітаторами?» У нас від того на якийсь час зіпсувався настрій, але тоді наш класний керівник К'ясперс сказав:

— Не журіться, хлопці! Якщо саме ви не є справжніми агітаторами, то я й не знаю, хто ж тоді агітатор!

Так що ми цього діла не полишаємо. Тільки Кусті не ходить більше з нами, він вирішив, що його здібностям ми не знайшли належного застосування.

Через це ми обходимося без знака оклику.

Юхан Салу і Пауль Таммекянд вчаться грати на духових інструментах. Юхан — на кларнеті, а Пауль — на трубі, його інструмент гарний, блискучий, з довгою шиєю і гучним голосом — іще гучнішим, ніж пожежна сирена.

Репетиції в них — щоранку і щовечора. Через це Тихому Мюргелові просто життя не стало. Таммекяндова труба — то ще нічого, можна вуха ватою позатикати, а от кларнет... Коли Юхан бере на ньому високі ноти, вата не помагає. Як на те, Юхан налягає саме на ці, високі, ноти. Бо такий уже дивний інструмент оцей кларнет: низькі ноти виходять ніби самі собою, тільки з високими треба повправлятися.

З труби Пауля Таммекянда саме собою нічого не виходить. Туди треба сурмити що є духу, інакше й не писне.

Отже, двічі на день Юхан Салу і Пауль Таммекянд проводять репетиції. Незабаром у школі відбудеться огляд художньої самодіяльності. А Великий Вольперт жадає отримати там почесну грамоту.

Великий Вольперт — керівник оркестру восьмикласників. Звичайно, він не такий керівник, який стоїть перед оркестром і махає диригентською паличкою. Диригентів у такому малому оркестрі й бути не може. Великий Вольперт і сам грає. Він уміє грати на різних інструментах: на скрипці, акордеоні, ще й на гітарі... А в своєму оркестрі він сидить за фортепіано.