Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

— Якщо директор побачить цей знімок...— мовив Еймар.— Якщо він побачить... Ти можеш собі уявити, що тоді буде?

Я дуже добре міг собі це уявити.

— Чотириста виборців! — побивався Еймар.— Наша агітбригада ще й чхнути не встигла, її в селищі ще й не бачив ніхто, і вже чотириста виборців заагітовані. Сміх, та й годі!

Але було не до сміху. Навпаки, хотілося плакати.

— А хто тебе просив так жартувати з Гербертом? — кинув я докір Еймарові.— От тепер і маєш!

Еймар тільки рукою махнув. Мовляв, тепер легко бути розумним. Біля виходу він зупинився:

— Ну, придумай же хоч що-небудь!

Одна ідея в мене була:

— А що коли ми підстережемо листоношу, яка приносить пошту до школи? Давайте, скажемо, ми самі віднесемо усе в канцелярію, і... фіть! — Жестом я пояснив, яка доля спіткала б у такому разі газету з нашим портретом.

Еймар засумнівався:

— А ти певен, що вона віддасть? Адже в канцелярію надходять і різні журнали, а за них вимагають розписатися у поштовій книзі.

Мені довелося погодиться: цієї обставини я не врахував.

— Аби лише виграти сьогоднішній день! — провадив мій друг.— Тільки сьогоднішній день! Після уроків ми взяли б лижі й до ночі ходили б по виборцях. Усе ж таки щось було б зроблено. Уже були б якісь докази. А так, що тут вдієш?

Він знову розгорнув газету і ще раз перечитав повідомлення про те, що хлопці-молодці відвідали вже чотирьохсот виборців. Я дивився на фотознімок. Роздивлявся своє обличчя на ньому, і в мене з'явилася нова ідея. Ну, що ж, ситуація не така вже й безнадійна. Так, так, не все ще втрачено! Я поспішив поділитися цим із Другом:

— Еймаре,— сказав я.— Ти можеш упізнати на цьому знімку Пауля?

Він тицьнув пальцем у другу з правого боку постать. Але не зовсім упевнено.

— Ні, тобі просто відомо, де саме, між ким і ким він стояв. А ти в обличчя впізнай!

Тепер творець і організатор нашої бригади зрозумів, що я мав на увазі. В обличчя нас і справді ніхто не зміг би впізнати. Просто дивно, що з ними зробили в редакції. Може, це й була ота ретуш, про яку розповідала вчителька малювання. Вона казала, що перед тим, як віддати в друк, художник підмальовує темні місця ще темнішим, а світлі — світлішим. Так чи інакше, але в газеті у нас були точно такі обличчя, як у хлопців на плакатах «Купуйте облігації трьохпроцентної позики!».

— Під час першої перерви ще ніхто з учителів газет | не читає,— вів я далі, підбадьорюючи себе й друга.— Знімок вони побачать на останній, принаймні — третій перерві. Одразу нас не впізнають, факт. Поки будуть з'ясовувати, хто та звідки, уроки скінчилися, і ми — на лижах!

Але я забув про одну деталь.

— Туртс,— мовив Еймар.— Його впізнають і без обличчя.

Це вже точно. Навіть коли б перед фотографуванням ми начепили на голову Туртса по самі вуха каструлю — його все одно впізнали б. По-перше, його видав би зріст. Другої такої жердини не було на весь район, що вже там говорити про нашу школу! На знімку він був на цілу голову вищий навіть од Еймара. Та ще певніше Туртса видала б його постава — на диво своєрідна, така неповторна, що Туртс міг би взяти на неї авторське свідоцтво. Коли він стояв на повен зріст, то здавався складеним із прямих і дугоподібних частин. Голова стриміла вперед, плечі — назад. Груди утримувалися на якійсь середній лінії, живіт теж випинався вперед. Ноги повторювали приблизно ті самі вигини, що дало нашому класному керівникові К'ясперсу підстави твердити, ніби нижня й верхня частини нашого однокласника є симетричними.

Мюргел, котрий любить копатися в книжках, казав, що постава Туртса нагадує один із символів, що вживаються у вищій математиці — інтеграл. Але ми і з нижчою математикою мали багато клопоту, отже перевірити цього не могли.

— Туртса відправимо додому,— сказав я.— Можна знайти поважну причину. Чи ти думаєш, що він не погодиться?

Ні, Еймар цього не думав. Чого ж він тоді вагався?

— Ти міркуй не як голова ради загону, а як рядова людина,— порадив я.— Рядові люди багато чого бачать зовсім інакше.

Як рядова людина Еймар одразу збагнув, що відправити Туртса додому просто необхідно. Той пообіцяв, що вже через десять хвилин він лежатиме в інтернаті під ковдрою, і зник за одну мить.

Коли найбільшу небезпеку було усунуто, ми отримали змогу без поспіху все обміркувати. Далебі, ще не все було втрачено. Лише один вечір на лижах міг повернути нам чесне ім'я. Чотири сотні виборців, звичайно, не обійдеш, але сорок — можливо. А потім це число можна було б збільшувати, примножувати...