Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

— А якщо одну зафарбувати червоним, а другу — синім?

Юхан згоден на все. Аби тільки гість пішов. Але тут порадник сам засумнівався. Треба все ж таки спробувати — десь на окремому аркуші паперу. Отак: одна літера — червона, а друга — синя. Або так: дві поруч — червоні, а дві наступні — сині.

Юхан, якого від цієї балачки кинуло в піт, простягає руку по фарби. Але тюбик із синьою гуашшю десь подівся. Ні в коробці його нема, ні на столі.

— Мабуть, я його в кишеню запхнув, іноді буває,— трохи розгублено каже Юхан і обмацує нагрудну кишеню сорочки. Але й там нема тюбика.

— Загубився, чи що? — запитує інспектор. Схоже на те, що йому це подобається.

Юхан Салу ствердно хитнув головою. Здається, так.

— І ти не знаєш, де саме?

Ні, Юхан не знає. Тут, бачте, така справа. Він може лише робити припущення. Можна припустити, що тюбик із синьою фарбою випав з коробки в конторській шафі. А там йому не дозволяють нишпорити.

— Он як, у шафі! — дивується інспектор.— А може, десь поряд із якимось мотоциклом?

Коли Юхан Салу підводить очі, перше, що він бачить — це тюбик із синьою фарбою. Інспектор підкидає його на долоні.

І тут Юхан збагнув, що це була хитра гра.

— Свого часу я служив прикордонником,— каже інспектор.— А прикордонники... Ай-яй-яй! Дивися, в тебе й досі на штанях соснова глиця висить. Повзав, значить.

Юхан почувається мишеням, яким грається кіт. Тремтячою рукою він витягає з кишені золотники. Так, так, він готовий накачати камери повітрям!

— Цікаво, що собі думають отакі дрібні злодюжки,— міркує вголос інспектор, надягаючи картуз.— Ну, скажи, який тобі зиск від цієї витівки? Чи, може, то в річці були твої снасті, і ти, щоб помститися мені...

— Я думав, що ви — браконьєр,— зізнався Юхан Салу.— Ішов берегом, бачу: ставлять сітку. Ну, я й утнув... щоб ви втекти не змогли.

Юхан розуміє: інспектор рибоохорони ніколи не пробачить йому того, що його сплутали з браконьєром. Подумати про інспектора, що він браконьєр — то вже злочин. Юхан чекає вибуху страшенного гніву, та замість цього інспектор розреготався. Він регоче, так щиро, що видно всі зуби. Радамес і тепер підсміюється.

— Оце так номер! — Інспектор ляскає себе по колінах і знову заходиться реготом.— Я патраю браконьєрські сіті, а в цей час у мене самого... Хай би йому біс! Про це можна буде довго розповідати друзям!

Минає ще кілька хвилин, аж поки власник мотоцикла знову набирає діловитого вигляду.

— Кого ж ти... туди... послав мене ловити? Вони вже, певно, оточили мотоцикл?

Юхан Салу ще більше похнюпився. Нічого не вдієш, треба признаватися до кінця.

Інспектор витріщає очі. Зараз він ще дужче здивований. Цей хлопчина вивів мотоцикл з ладу, то чом же він не повідомив, куди слід?

Юхан Салу не відповідає. Та в цьому й немає потреби. Відповідь написана в нього на обличчі.

— Умгу!..— мовить інспектор. І чомусь зітхає.— Отакі, значить, справи... Кепсько, дуже кепсько. Коли вже щось почав, то треба доводити до кінця.

У нього зовсім пропало бажання сміятися. І попрощався він лише з Радамесом.

Юхан Салу довго дивиться на двері, що зачинилися за інспектором. Золотників у кишені вже немає, але він все одно відчуває їхню вагу. І, певно, ще довго відчуватиме.

Довго дивиться Юхан у бік дверей. Потім тяжко зітхає і дістає з-за шафи незакінчену афішу. Ту, де слово «карнавал» написано згори вниз, де осінній кленовий листок. Ту, що йому подобається.

Не звертаючи уваги на здивований погляд бухгалтера Радамеса, Юхан прикноплює афішу до стола.

Бере в руки пензля.

Коли щось почав, треба доводити до кінця.

Юхан Салу став жертвою хвалькуватості. Таммекянд — ось хто той хвалько, через якого Юхан страждає, сидячи в сараї Таммекяндів на колодці. Уже вп'яте він мовить: «Я і є бригадир теслярів Пааберітс». І вп'яте його лають.

— Ну що це за голос! — обурюється Таммекянд. — Сказано тобі: басом треба. Щоб аж гуркотіло!

Так, справді, Юханові Салу було сказано про бас, але ж легко сказати! Два перших слова ніби вже трохи гуркочуть, а як доходить до бригадира теслярів, голосу не стає.

— От кара божа! — Паулові вже бракує власних слів, і він вдається до виразів своєї тітки.— Що, не можеш оволодіти собою?

Юхан оволодіває собою. Від такого оволодівання він уже аж упрів. А що вдієш? — «Бригадир теслярів Пааберітс» не гуркоче! Аж коли Юханові спадає на думку наставити рупором долоні, виходить краще. «Тепер, здається, можна братися до справжнього діла»,— думає Таммекянд.