Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

«І sertainly do,— запевняє Вольберт,— of cource, quite naturally і do» [15] Я обов'язково зроблю це. Звичайно, цілком природно, я це зроблю. (Англ.) . І всі його «о» виходять на світ з носовим забарвленням, a «t» вибухають, наче порох у патронах.

Досі усі наші вчителі англійської мови, спізнавши переляк номер три, полотніли. Гадаємо, легко зрозуміти, що коїлося в той час у їхніх душах. Вони почувалися, наче скрипалі-аматори, виступ яких прийшов послухати концертмейстер оркестру академічного театру «Естонія», вони миттю приймали рішення просити завуча звільнити юного знавця англійської мови від уроків з цього предмета. Вони доходили висновку, що цьому хлопчині можна дозволити провести й решту уроку десь поза стінами класу. І всупереч своєму принципові користуватися на уроці виключно англійською, вони повідомляли про це своє рішення щирою рідною мовою.

Ми, ясна річ, тішилися кожною секундою цих хвилин. Це була не зловтіха, ні, хоча якось на перерві Туртc зітхнув, щоб чув увесь клас:

— Так, слабенька підготовка кадрів у вищих учбових закладах. Практичного володіння мовою вона не дає. Чого не дає, того не дає!

Репліку Туртса ми потім долучили до сценарію. Це припало до смаку всім, як збиті вершки на малиновому киселі.

Та все ж у глибині душі ми почували до вчителів англійської мови неабияку повагу. Кожна людина, яка хоч трохи володіє мовою, де одне слово іноді має аж п'ять різних значень, — це, вважали ми, унікальне явище.

Спочатку й цього разу все йшло за планом.

Стук у двері. Вольберт. Вибачення естонською мовою.

«Скажи-но це англійською»,— всміхнулася нова вчителька, як вона й повинна була всміхнутися. І Вольберт завів свою платівку.

А тоді сталося непередбачене. Замість того, щоб впустити на підлогу крейду, наша жертва засяяла на виду і накрила бідного Вольберта ще густішою зливою слів.

Ми зрозуміли з цієї зливи якусь дещицю: «Oh! What pleasant surprise! Can you really speak English?» [16] Який приємний сюрприз! Невже ти справді вмієш говорити англійською? (Англ.) .

— Ням,— сказав до смерті переляканий Вольберт.— Ням-ням.

Що він мав на увазі, ми не знали. Принаймні це була вже не англійська мова. Коли не рахувати вродженого хисту до вимови — може, через те, що Вольберт був іще й музикантом — у англійській мові він і на мізинець не тямив більше, ніж ми. Він мав зате дядька-капітана, котрий, не знаючи справжньої мети свого племінника, написав на папірці усю ту пробачливу промову й допоміг вивчити її напам'ять.

Приголомшені, ми схилилися над своїми зошитами й почали записувати нові слова. Переляк номер три розвіявся, як дим!

У класі панувала тиша. Це було красномовне підтвердження нашої поразки. У запасі в нас не було більше жодного сюрпризу. Що ж залишалося робити? Руки — на парту, очі — в книжку, а язик — до верхніх зубів, аби правильно вимовляти артиклі. Втім, такий результат був і після вдаліших зустрічей попередніх вчителів. У класі розправляв крила поважний робочий настрій. Раптом десь від задніх парт почувся хрипкий голос:

— Геть війну!

— Туртc! — вчителька запитально звела брови.— «What do you want again?» [17] Чого тобі хочеться знову? (Англ.) —Деякі імена вона вже запам'ятала.

— Геть війну! — виголосив Туртc уже твердіше і стукнув кулаком по парті.

У світі було неспокійно. Імперіалісти брязкали зброєю. В гарячих точках планети гриміли постріли. На противагу цьому люди доброї волі подумки простягали один одному руки. Принаймні так про це писалося в газетах. По радіо вранці й увечері лунали пісні про мир.

Ми теж вчили їх на уроках співів. Отже, невеличкий антивоєнний мітинг був, як кажуть, на часі.

Ряд коло вікна на льоту підхопив цей задум;

— Геть війну!

— Геть війну!

— Геть війну!

Під грюкіт кулаків цей протест переходив від парти до парти, як естафета. Та ще з таким розрахунком, щоб його було чутно й за стіною, в кабінеті директора.

Отже, це було продовження переляку номер три. Та ще яке продовження! Ми висловлювали патріотичні почуття. А що? Ми виносили вирок війні. Хіба можна картати нас за це?

— Заспокойтеся! Тихіше! Спокійно! — мовила вчителька. Голос її пролунав дуже невпевнено, і Туртс одразу знайшовся:

— Правильно! Миру і спокою! — знову грюкнув він кулаком. І цей вигук теж покотився, як естафета.

Одного погляду з-під брів було досить, щоб помітити: вперше протягом уроку щоки вчительки зайнялися рум'янцем. Нервує, ясна річ.