Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

На краю мішаного лісу й вирубки дорога знову розійшлася надвоє. Тут треба було добре помізкувати. Нижня просіка, як ми знали, вела до пагорба чи, точніше, острова, який випинався посеред болота. Той, хто шукав пригод і місця для ночівлі, цілком міг обрати цей шлях. Ліва, вища стежина вела до Ниммепалу. І там було чимало затишних куточків для багаття.

— Перепочинемо трошки,— сказав Сергій.— Подумати треба.

Він сів на пень. Ми поприсідали довкруги нього, наче курчата біля квочки.

Коли була гра на орієнтування, ми здолали не одну лісову стежку. Продиралися через гущавину, брели через болото. Але тоді напрям підказували нам і шишки, і камінці, і квіти, і стеблинки. На кожному повороті нас чекали вказівники, на деяких аж по два. То було зовсім інше. А тут — гонитва за загоном, який не лишив по собі ніяких слідів.

— Треба подумати,— повторив Сергій.— Так... А чи немає у когось із них якоїсь такої звички, яка б...

І він розповів про шкапу Ірну із заготконтори. Та шкапа, коли йде лісом, на кожному кроці хапає зубами кору на стовбурах.

Такої звички ні в кого з «Б» класу не було. Навіть Тидрік, хоч би й був голодний, навряд чи гриз би кору... Але звичка тієї коняки нагадала мені дещо інше.

— Хлопці! Сергію!.. Якщо з ними Пайкре, треба шукати обламані гілки.

Це справді була слушна думка. Пайкре не міг так ходити лісом, щоб не смикати за гілки. Скільки я його пам'ятаю, ця звичка в нього завжди: іде, нахиляє кущ, ковзає по гілці рукою, як по перилах, а найтонший кінчик наостанку візьме й обломить. Він навіть у шкільному саду не міг стриматися, ми недавно чули, як Кріймв'ярт сварився на нього за це.

З новою надією дивилися ми вслід Сергієві й Еймарові, які бігцем подалися перевіряти: один одну стежку, другий — другу. Врешті-решт ми відставали від загону Кріймв'ярта не більше, ніж на півтори години. Якщо вони збираються, як годиться, підсмажити гриби на вогнищі, ми можемо встигнути вчасно.

— Може, в засмаженому вигляді наші мухомори вже не такі отруйні? — трохи повеселішала Марта, яка почувалася найбільшою винуватицею.— І якщо вони розділять їх на всю компанію, то кожен отримає лише по малесенькому шматочку.

— Коли б на нашій виставці було лише одне сімейство грибів...— завела своє Анне, але тут майже одночасно повернулися Сергій та Еймар. Вони не знайшли жодної обламаної гілочки.

— Це Кріймв'ярт винен,— похмуро мовив Еймар.— Він пообіцяв Пайкре, що намалює його в стінгазеті за шкоду природі.

Тепер не лишалося нічого іншого, як розділити загін на дві частини. Тоді одна з груп піде правильним шляхом. Але Сергій не поспішав давати такої вказівки.

— А взуття? Чи немає у когось із них чобіт із примітним слідом?

Ми сердито поглянули на руді черевики Великого Вольперта. Батько привіз йому їх з Чехословаччини. Товстезні підошви ребристі, як автомобільні скати. Ех, коли б хтось із «Б» класу мав такі! Та як на зло всі вони носили звичайне взуття.

Але цей останній висновок ми зробили без Руути. Вона схопила Сергія за рукав так, що вожатий здригнувся.

— А залізки для ковзанів лишають сліди? На Кріймв'яртові сьогодні були чоботи з залізками для ковзанів.

Ці залізки, за словами батька, належать до тих часів, коли ковзани продавалися не з ботинками, а окремо, і їх треба було якось прикріпляти до чобіт. Такі чоботи носив тільки Кріймв'ярт і один хлопець з четвертого класу, у їхніх каблуках були такі гнізда, тобто ямки, кожна з яких облямована чотирикутним залізком. А на п'ятці старого ковзана був шип, який вставлявся у те гніздо...

Взагалі-то ми мали запитати в Руути, звідки їй відомо, що Кріймв'ярт осінньої пори та взувся у чоботи з залізками, але ніхто не став гаяти на це часу. Адже і це знов була соломинка, за яку ми сподівалися вхопитися!

Ми всі кинулися колінкувати між кущами, придивляючись: де вона, та соломинка?

Слід каблука з чотирикутним залізком Еймар знайшов на стежині, що повертала у бік Ниммепалу.

І тут ми всі побачили ці сліди. Аж тоді, коли стежка вийшла з лісу і грунт став твердий, сліди стали непомітними, але ми вже знали, що вони ще будуть.

Поступово до Марти повернулася її задерикуватість, і вона вголос пообіцяла показати нашим суперникам, і де раки зимують, щоб вони назавжди втратили звичку красти гриби. А ще нахвалялася нагодувати головного винуватця, навіть коли той опиратиметься, бодай одним мухомором. Щоб йому зробили промивання шлунка.

Вона ще хотіла щось пообіцяти, але несподівана знахідка змусила її закрити рота. Сергій підняв зі стежки ніжку гриба — білу, завбільшки, як палець.