Юхан звечора заліпив рот лейкопластирем — широкою такою стрічкою, що сягала від вуха до вуха. Це єдиний і зовсім не відомий широкому загалові засіб проти хропіння. Заклеювати рота слід уже поночі, в темряві, а вранці встигнути зняти пластир ще до того, як прокинуться сусіди по кімнаті чи намету. Втім, коли й побачить хтось — не біда. Можна сказати, що у тебе болить зуб, і ти заліпив рота, аби на хворий зуб не дмухали протяги.
Юхан Салу надовго замислюється і вирішує про історію з хропінням усе ж таки не розповідати. Адже у лейкопластирного засобу є й свої мінуси. Наприклад, ним не можна користуватися під час нежиті.
А може, написати про те, що він має намір занотовувати усе, що трапляється в школі? Що пару історій він уже почав описувати? Про те, як одного разу, коли вони навчалися в шостому класі, загін Кріймв'ярта ледь не отруївся... І про те, як цього року зустріли нову вчительку англійської мови. Але тоді багато хто зацікавиться й одразу зажадає, щоб він їм те показав. Цього Юхан Салу й побоюється. А що коли їм не сподобається? Засміють же!
Краще написати в характеристиці про свою схильність до перебільшень. Треба ж себе й покритикувати трохи, аякже.
Бо з ним справді коїться щось дивне. Як тільки Юхан береться про щось розповідати, він обов'язково щось прибреше. Якщо, наприклад, вранці йому пощастить побачити, як дика коза приходила до річки на водопій, то, розповідаючи про це того ж дня у школі, він говоритиме про козу з козлом. А наступного дня виявиться, що в той момент і лось визирав із кущів...
Сто разів Юхана Салу ловили на цих прибрехеньках, але на нього не вплинуло. Чи треба повідати про це майбутнім поколінням?
Він замислюється і врешті-решт приходить до висновку: не варто. Але що ж тоді розповідати про себе? Юхан мучиться півгодини, але нічого путнього пригадати не може. Зі шкільного подвір'я чути, як лунко гупає м'яч, і Юхан заздро думає про піонерське доручення, яке змушує Туртса увесь вільний час проводити на футбольному полі. Якусь хвилину він ще прислухається до тих ударів, і ось уже терпець йому увірвався: Юхан жбурляє загоновий щоденник до шухляди і вихором вилітає надвір.
Треба попросити в Еймара інше піонерське доручення, це вже ясно.
На бігу до спортмайданчика Юхан повторює це подумки й пошепки — так уперто, що вже й сам не розуміє, чи це в нього знову од хизування, чи він справді збирається так вчинити.
(Перша історія Юхана Салу)
Зникнення двох грибних сімейств Марта Йиесаар помітила тоді, коли в більшості класів уроки вже скінчилися. Спершу їй впало в око, що сіро-зелена пляма моху біля великого пенька якось дивно спустіла. І пригадалося: на цьому місці були сімейства Amanita Virosa — білого мухомора.
Цей куточок зали з пеньком — окраса виставки. Камарік — найдужчий у загоні — знайшов пеньок за дров'яним сараєм і сам, не дозволивши нікому допомогти, випер його на другий поверх. З лівого боку, межи двома вузлуватими коренями, було посаджено три шампіньйони, що їх учителька біології знайшла вдома під живоплотом. А праворуч Лора встромила в мох білі мухомори.
Спершу Марта — вона чергувала по виставці — зопалу побігла до піонерської кімнати. Тут було порожньо. Чергова знайшла нас внизу, в майстерні, де ми з новим вожатим Сергієм виточували на верстаті шахові фігури. Марта зупинилася на порозі така розгублена, така стурбована, що Сергій, випадково поглянувши в бік дверей, одразу вимкнув верстат.
— Швидше сюди! — гукнула Марта.— Зникли отруйні гриби!
Без зайвих слів усі побігли нагору.
— Ці гриби були ось тут, ліворуч від мого пенька,— мовив Камарік.
— Треба було пильніше за ними наглядати! — зауважила Анне.
Тут ми заговорили усі разом, перебиваючи одне одного, аж поки несподівано різкий рух вожатого змусив нас замовкнути. Сергій нахилився й підняв з моху табличку, вирізану з ватману.
— Шампіньйони,— повідомлялося на табличці,— вживаються в їжу свіжими й маринованими...
— О господи! — зойкнула Марта зовсім не по-піонерському.— Та ж ця табличка була по інший бік пенька!
Справді, місце цієї таблички — ліворуч, де й зараз пишалися три шампіньйони, принесені з-під живоплоту. Після кількаденного вивчення ми легко розпізнавали їх по рожевих пелюсточках-перетинках під шапкою. Але тепер біля шампіньйонів лежала інша табличка: «Amanita Virosa (білий мухомор)». А нижче —трохи меншими літерами: «Дуже отруйний». Хтось поміняв таблички місцями. Ми дивилися на Марту, адже останнього разу була її черга давати пояснення на виставці.
Читать дальше