Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

— Він навіть слово нам дав, що більше ніколи не буде так чинити,— завершила розповідь Оля.

Вожата дивувалася дедалі більше, а коли почула від жовтенят про нашу дружбу з її дядьком, то вигукнула:

— Я повинна негайно з ним поговорити!— І вона пішла до Степана Григоровича.

А ми поспішили в клас, бо перерва закінчилася і пролунав дзвінок.

Про що розмовляла вожата зі Степаном Григоровичем, залишилося невідомим: адже при цій розмові ніхто з нас не був.

Та ось скінчились уроки. Ми пішли всі разом додому і побачили біля вольєри кількох мешканців нашого будинку і старшу вожату.

Спочатку дорослі нас не помітили і продовжували розмову між собою. Степан Григорович говорив вожатій:

— А ти пам'ятаєш, як ти за чаєм розхвалювала нових жовтенятських вожатих, а сама і гадки не мала, що один з них сидить поряд з тобою?

— Пам'ятаю,— засміялася вожата,— я ще тоді їх молодцями назвала.

— Вони і справді молодці,— підтвердила господарка двох цуценят-боксерів,— мого Рижика від чумки врятували.

— І привітні дуже. Ніколи не відмовляються допомогти нам,— додала помічник режисера кіностудії Ніна Петрівна і, побачивши нас, вигукнула: — А ось і вони!

Вожата обернулася і сказала жовтенятам:

— Я дуже рада, що у вас такі гарні шефи,— і суворо запитала мене і Павлика: — Ви знаєте, що сьогодні збір вожатих жовтенятських груп?

— Знаємо! — відповіли ми.

— Не запізнюйтеся. Починаємо о третій годині. Вам є про що розповісти.

— Дякуємо! — вигукнули ми і побігли до нашого будинку.

Біля крайнього під'їзду ми зустріли старшокласника Женьку. Після випадку в парку він постійно намагався нас задобрити. Сказав навіть, що майбутньої весни разом зі своїми друзями-однокласниками зробить у шкільній майстерні для малюків нашого двору такі самі каталки, як у парку. Женька оглянув нас і запитав:

— Ви чого сяєте, мов млинці на пательні?

— Тому сяємо,— відповів Павлик,— що наша таємна справа стала нарешті явною.

— У-у,— засміявся Женька,— це нецікаво! От якщо явне стає таємним, тоді здорово!

— Для нас це вже пройдений етап,— солідно заявив Павлик і пригладив чуприну на маківці.

А я глянув на здивованого Женьку, усміхнувся і додав;

— Тобі цього не зрозуміти. Тільки для нас зараз це найголовніше.

І ми з Павликом пішли додому, переповнені радістю з голови до ніг.

Юхан Салу сидить за столом і виконує піонерське доручення. Чудне доручення у Юхана. Так, чудне, тільки сміху від нього мало. Більше клопоту й прикрощів.

Юхан Салу мусить написати щось про кожного члена загону. Це буде ніби додаток до щоденника загону, щоб кожен, хто гортатиме щоденник, одразу міг зорієнтуватися, хто є хто. Адже саме ім'я ще нічого не скаже. Взагалі-то, скаже, але дуже рідко, та й не знаєш, вірити цьому чи ні. У їхньому десятому загоні, наприклад, один хлопець має прізвище Мюргел [1] Мюргел означає «галас». , а насправді він — найтихіший учень у класі. Тому його прозивають Вайкне Мюргел [2] Тихий Галас. .

Піонерське доручення для Юхана Салу придумав голова ради загону Еймар Ринда, який дуже дбає про наступні покоління. Щоб ті, хто, готуючись до п'ятдесятиріччя піонерської організації Естонії, захочуть вивчити історію їхньої піонерської дружини, мали якісь джерела.

Десятий загін вивчав цю історію до сорокаріччя і дуже потерпав від цього, бо писемних матеріалів було обмаль. Тоді Еймар Ринда і сказав: хай, мовляв, майбутнім слідопитам буде легше. А для цього віднині належить дуже докладно вести щоденник загону, і то ще не все.

Отак на Юхана впав цей клопіт. І ведення щоденника йому доручили, і «то ще не все» — теж йому. Тепер він сидить за столом і супиться на список загону. Перш ніж написати щось про товаришів, треба гарненько подумати. Необдумані вчинки до добра не доводять.

Першим у списку стоїть Ааса. Хелдур Ааса. Про нього Юхан не зможе сказати нічого, хоч цілий день думатиме. Ну, вчиться добре. Але ж добре вчиться у них більшість. Хіба це характеристика! Краще вже написати, що Хелдур Ааса позбавлений музичного слуху.

Єремєєва Лора любить пророкувати майбутнє. Коли хтось зажене в палець колючку і скаржиться на біль, Лора обов'язково скаже: «Сьогодні — це ще нічого. Ось побачиш, яким твій палець буде завтра!» Через таку звичку Лору прозвали Пророком. Але хіба можна написати майбутнім поколінням, що піонери піонерці дали таке прізвисько!