Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

— Напевне, пістони відсиріли,— висловив припущення Павлик і відштовхнувся ще раз.

І тут один за одним пролунали постріли. Звичайно, ми їх не злякалися. Нам навіть стало весело, бо ми чекали цього і думали, що бабахне набагато сильніше. Однак малюків така стрільба могла справді налякати.

Ми розрядили таким же чином ще дві каталки, на яких уже кружляли жовтенята, і взялися за «гігантські кроки». В них пістони були заховані нагорі, між крутильними дисками. Ми це визначили за пострілами, які прогриміли над нашими головами. «Гігантські кроки» стріляли найгучніше. З першим пострілом Бориско навіть кинув мотузок і відбіг убік. Коли стрільба закінчилася, вдоволений Павлик сказав:

— От і порядок!

А я нагадав:

— Тепер маємо розвінчати зловмисників.

— А вони хто? — запитала Оля.

— Одного не знаю, а другий — той самий шкіднюга, що вколов Гошу їжаком,— сказав Павлик.

— Ти дивись! — з обуренням мовила Світланка.

— Як же ми його розвінчаємо? — запитав Бориско. Він уже перестав боятися.

— Давайте порадимося зі Степаном Григоровичем,— запропонував я.— Нам може стати в пригоді його Арс.

— І мій Кубарик теж,— додав Гоша.

Ми зняли маски і пішли до свого будинку. Степан Григорович гуляв у дворі з Арсом. Ми розповіли йому про те, що сталося. Степан Григорович подумав і запропонував нам вивести цього хлопця на чисту воду.

— Заодно й Арс згадає давнину,— підсумував він і сказав нам: — Дізнайтеся, чи вдома цей бешкетник. Тільки так дізнайтесь, щоб його не злякати. А то він миттю щезне.

Оце завдання! Якщо зайдемо до нього додому — все зіпсуємо. А інакше як дізнаєшся, чи він удома. З двору не видно, що діється на його четвертому поверсі. Павлик зразу на мене глипнув, як тоді в класі під час нашого знайомства з жовтенятами. А мені теж не завжди потрібні думки в голову приходять. І раптом Вадик сказав:

— У мене дві копійки є!

Я відразу ж здогадався, що він має на увазі. Ми взяли в чергової по під'їзду телефон квартири старшокласника і подзвонили йому з автомата.

— Слухаю вас,— пролунав у трубці жіночий голос — материн, напевно.

А ми імені цього хлопчиська не знаємо, щоб запитати, чи він удома. Але тут Павлик знайшов вихід.

— Будь ласка, покличте до телефону вашого сина.

— Жені нема, він незабаром буде. Що йому передати?

Але Павлик уже повісив трубку. Ми побігли до Степана Григоровича.

— Вдома нема, але незабаром буде,— доповів Павлик. — Почекаємо?

Степан Григорович кивнув і погладив Арса. Чекати довелося недовго. Ми не встигли навіть докладно розповісти Степанові Григоровичу, як розряджали від пістонів каталки, а Женька вже з'явився у дворі. Нічого не підозрюючи, він ішов додому, пританцьовуючи. Степан Григорович щось тихо сказав Арсові на вухо, поплескав його по морді і кивнув у бік Женьки. Арс підвівся і повільно пішов йому назустріч. Женька побачив величезного пса і зійшов з асфальтованої доріжки на газон. Арс відчув, що хлопчик хоче втекти від нього, і двома стрибками опинився перед ним. Женька відступив. Арс зробив крок уперед. Женька ще раз відступив, і Арс знову наблизився.

— Заберіть свого пса! Чого дивитеся? Пройти не можна! — заверещав Женька несамовитим голосом.

Його підтримали мешканці:

— Заберіть пса! Він же вкусить хлопчика.

— Надіньте намордник!

— Арс ні на кого без причини не кидається,— сказав Степан Григорович.— Отже, молода людина заслужила таке ставлення. Треба розібратися.

— А що я зробив? Чого вам треба? — закокошився Женька, не рухаючись з місця. Вертів тільки головою.

— Зробив дещо,— суворо сказав Степан Григорович,— добре, що небагато.— І пояснив мешканцям: — Цей хлопець підклав у каталки на дитячому майданчику парку пістони, малюків хотів налякати.

Мешканці відразу настроїлися проти Женьки.

— Гляди, до чого додумався! — обурився літній чоловік з палицею.— Його б самого налякати як слід!

— Він поганий,— сказав чоловікові Гоша,— він мене навмисно їжаком уколов!

— Я гадав, малюки зрадіють, розвеселяться. Вони ж самі завжди з пугачами бігають,— почав виправдуватися Женька, але зрозумів, що його викрут непереконливий, і загугнявив: — Я не буду більше, чесне слово...

— Це вже інша розмова,— сказав Степан Григорович.— Якщо ти даєш нам слово більше так не чинити, тоді йди додому.

Женька поспішно закивав головою і закліпав повіками.