Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

— Оце і погано,— зітхнув Павлик.— От якби ви не знайшли лисицю, а я здогадався б, що вона в цирку, все було б інакше.

— Якби, якби...— пробурчав я.— Якщо так не вийшло, перестань хоч тепер людей хвилювати. Ходімо додому!

— Гаразд, я піду,— покірно погодився Павлик,— але я все одно не з'явлюсь жовтенятам на очі доти, доки не придумаю, як мені відновити свій авторитет.

— Придумуй швидше,— сказав я Павликові,— а то може статися так, що ми втратимо не лише авторитет, а і самих жовтенят.— І я розповів Павликові про зустріч з вожатою у Степана Григоровича і про піонерський актив, який вона збирається провести.

Як я не переконував Павлика, він був упевнений, що наші підшефні нишком сміються з нього.

«Що це за вожатий? Усіх вчив, як обходитися з тваринами, а сам дресировану лисицю приманити не зумів».

Та коли б вони ще знали, що Павлик відпустив лисицю навмисне, аби показати свою спритність, а замість цього виявив своє невміння, вони взагалі б стали його зневажати.

Павлика страшенно мучило все це. І тому наступного ранку, коли я зайшов за ним у школу, свій намір він не змінив.

— Поки не зроблю щось виняткове, нізащо не з'явлюсь перед дітьми,— твердо повторив він.

— Що ж ти зробиш? — запитав я.

— Ще не знаю,— задумливо відповів Павлик.

Сподіватися, що Павлик щось придумає сам, було смішно. З першого по четвертий клас він відмінний санітар, чудово їздить на велосипеді, в медицині розбирається краще від багатьох дорослих, але щодо фантазії... з цим у Павлика справи гірші, ніж у другорічників з навчанням. Коли треба щось придумати, Павлик тільки морщить чоло, а сам чекає, що підкинуть інші.

Ось чому я розумів, що Павликові треба допомогти. Та, як назло, мені теж нічого путнього в голову не приходило.

Ми вийшли від Павлика мовчки. Не вимовляючи ні слова, дійшли до школи. У вестибюлі, біля роздягальні, висіло велике оголошення: «Шкільний комітет фізкультури проводить осінній крос юних велосипедистів. У кросі можуть узяти участь учні п'ятих-восьмих класів. Запис у фізоргів».

— Ось що тебе виручить! — плеснув я Павлика по плечу.

— Ти гадаєш? — запитав він мене і невпевнено промовив: — А коли я не завоюю перше місце, тоді що?

— Не будеш впевнений у своїх силах — не бери участі в змаганнях. Тільки і всього,— сказав я і відразу ж додав: — Але ти обов'язково всіх випередиш. Пам'ятаєш, як ти гасав улітку на нашій вулиці? Наче космічна ракета. Всі так і шарахались! Велосипед — твоє друге покликання.

— Шкода, що я не катався останнім часом,— зажурився Павлик.

— Потренуємся і надолужим,— запевнив я.

Ми побігли шукати фізорга, і він включив Павлика в список учасників кросу.

— Ти поясни жовтенятам, чому я не буду приходити в цей час на збори,— трохи повеселішавши, сказав мені Павлик,— зайнятий, мовляв, на тренуваннях.

— Це справжня поважна причина,— погодився я.

Та щойно ми ввійшли в коридор третього поверху, де був наш клас, як побачили біля дверей всю зірочку.

— Ніякої конспірації не дотримуються! — обурився я.

— Так вони ще не знають про нашу відставку,— нагадав мені Павлик і миттю побіг униз по сходах, ніби щось забув у роздягальні.

І чого він усе так близько до серця бере! Сказав би зараз дітям, що сильно вдарився, коли водій загальмував, і, поки розтирав чоло, не помітив, куди ділася лисиця. Дверцята нібито самі відчинилися. І все було б гаразд. А тепер виправдовуйся за нього... Я підійшов до наших підшефних і оголосив:

— Павлик прийшов додому учора, щойно ми розійшлися.— І несподівано для себе продовжив: — Він, виявляється, після мене теж заходив у цирк, але я вже лисицю забрав.

— Здогадався, значить! — зраділа Оля.

Я скривився, бо сказав неправду, і відразу ж додав:

— Тепер деякий час Павлик не буде зустрічатися з нами... Сьогодні він почав тренуватися до велокросу.

— Він братиме участь у кросі? — заплескала в долоні Світланка.

— Буде,— підтвердив я.— Він вирішив...— Я мало не проговорився, що Павлик задумав цим піднести в їхніх очах свій авторитет, але вчасно стримався і перебудував фразу так: — Він хоче посісти на цих змаганнях одне з перших місць.

— Ми будемо допомагати йому тренуватися,— невлад зголосився Гоша.

— Як? — запитав я.

— Будемо годувати його під час тренувань, щоб він не відволікався на це,— пояснив Гоша.— Я бачив у кіно, як підживлювали дорослих гонщиків, коли вони змагалися.

— Це роблять тільки на великих дистанціях,— сказав я Гоші,— а на тренуваннях ніхто нікого не підгодовує. Втомився — зупинись і поїж сам.