Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

— Послухай, Петре...— Сергій Никодимович притягнув мене до себе за ґудзик пальта і довірливо сказав: — Вплинув би ти на мого балбеса. Жахливо безалаберним став! Раніше плямку де побачить, зразу ж витре, а тепер... Он поглянь, що після себе на столі залишив. І пахне якось неприємно. І що він тільки тут виробляє?!

Я глянув на письмовий стіл Сергія Никодимовича і ледь стримав посмішку. Посеред столу валявся розкритий портфель Павлика, а з нього, звиваючись по всьому столу, виповзав той самий копчений мотузок, яким Павлик збирався заманити до ветлікарні пса Буяна.

— Ось навіть ти хмуришся,— помітив Сергій Никодимович.

— Він прибрав би все,— сказав я,— просто не встиг. У нього сьогодні відповідальне доручення.

— Ти про шефство? — запитав Сергій Никодимович.

Я кивнув (зрештою, це так і є) і поспішив розпрощатися. Жовтенята навіть не стали запитувати мене, чи вдома Павлик. І так усе було ясно.

На вулиці дув сильний вітер. Кругом під ногами біліли калюжі, а по темно-сірому небу повільно повзли великі важкі хмари.

— Зараз дощ піде, Павлик весь змокне. На ньому лише курточка,— подумала вголос Оленька.

— Вона непромокальна,— постарався я заспокоїти Олю.

— Шукати його треба,— рішуче заявив Вадик,— він же не знає, що ми знайшли лисицю.

— Треба, треба! — загомоніли жовтенята.

А Світланка ніяково сказала:

— Мене не пустять, вже пізно.

— І мене не пустять. Мене, напевне, вже зараз лають,— сказав Гоша, який підійшов зі своїм Кубариком. Він звернувся до мене: — Тебе Степан Григорович просив зайти, він за Павлика переживає.

— Ідіть всі додому і будьте спокійні: Павлик незабаром прийде. Он яка погода,— сказав я жовтенятам і побіг до Степана Григоровича.

— Павлика нема. Що ж робити?

— Почекаємо трохи,— сказав Степан Григорович. — Якщо не прийде до десятої, звернемося в міліцію.

Я попросив Степана Григоровича дозволити мені погуляти з Арсом, поки нема дощу, і вийшов з ним у двір, у дворі було незатишно, і ми пішли в парк. Обійшли кілька доріжок і опинилися за кінотеатром, біля нашого куреня. Раптом Арс нашорошився. З куреня доносилось чиєсь схлипування.

— Арс, за мною! — наказав я металевим голосом, і ми кинулись до куреня.

На гілках, яких ми з дітьми назносили, щоб зручніше було сидіти, лежав Павлик і ридав, як справжнісінька дівчинка. Арс упізнав його і почав лизати в обличчя.

— Все пропало,— ковтаючи сльози, сказав мені Павлик, — я нізащо не повернуся додому...

— Заспокойся,— сказав я,— лисиця знайшлася, а про те, що вона втікала, Ніна Петрівна не знає.

— Де знайшлася? — переставши плакати, запитав Павлик.

— У цирку. Вона, коли виплигнула з машини, туди побігла. Запам'ятала.

— Який же я дурень! Осел! — почав лаяти сам себе Павлик.— Не здогадався, що цирк близько. Адже їй, крім цирку, бігти більше нікуди.

— Ми б теж не здогадалися. Це Степан Григорович...— признався я.— Пішли! Твій тато вже цікавився, де ти пропадаєш.

Павлик підвівся з гілок і сказав:

— Знаєш, Петрику, після того, що сталося, я більше не можу бути таємним шефом.

Я добре розумів стан Павлика, та все ж запитав його:

— Чому?

— Тому, що таємний шеф мусить бути винахідливим і спритним, а не таким розтелепою, як я.

— Який же ти розтелепа, якщо у вас трапилась аварія. Це ж НП. Он ти навіть подряпаний. Чоло розсік.

— Ніякої аварії в нас не було. Загальмував водій різко, от і все,— відмахнувся він і, глянувши на мене так, як дивляться на своїх батьків діти, що провинилися, благально сказав: — Поклянися, що нікому не скажеш!

— А що таке? — насторожився я.

— Поклянись, тоді скажу,— вперто повторив він.

— А чим?

— Ну, хоча б двійкою в чверті.

Це була наша найнеприємніша клятва, та я все ж сказав:

— Якщо я скажу комусь про те, що ти мені зараз довіриш, то навмисне завалю в чверті математику.

ГІавлик подивився на мене ще уважніше і несподівано заявив:

— Я сам відпустив лисицю з повідка.

— Сам?! Навіщо?

— Щоб діти побачили, як спритно і швидко я її впіймаю. Адже тоді у дворі ви впіймали лисицю без мене.

Он, виявляється, що зачепило Павлика. Я страшенно розізлився на нього. Стільки клопоту і неприємностей завдав. І все через свою хвалькуватість.

— Цього я від тебе не чекав,— суворо сказав Павликові.

— Я гадав, що відразу ж упіймаю лисицю і всі будуть раді. Тоді наш авторитет ще більше зміцнився б. А вона майнула в підворітню,— почав виправдовуватися він.

— «Гадав»,— передражнив я Павлика,— а вийшло навпаки. Замість тебе лисицю знайшли ми.