Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

«Яф-тяф!» — завищала в машині Адель. Вона була в наморднику, і вереск вийшов смішним, дещо жалісливий.

— Їдьте без мене,— пожертвував я собою.

Павлик відразу погодився. Він любив керувати один.

— Швидше в машину! — наказав він Гоші, Олі і Борискові.

І тут виникла нова перешкода: Гоша не хотів їхати без Кубарика.

— У мене салон не для зоопарку, а для людей,— сказав водій і, вже втративши терпіння, додав:

—Або ви зараз же сідаєте, або я зажадаю плату за виклик і поїду!

— Тоді я теж не поїду,— заявив Гоша і виліз з машини.

Кубарик весело застрибав навколо нас, а в машину замість Гоші відразу шмигнув Вадик. Водій швидко перевірив, чи добре зачинені дверцята, і рушив. Я, Світланка, Гоша й Антон помахали їм услід.

— А назад вони теж машиною приїдуть? — запитав мене Антон.

Я не знав і тому відповів:

— Не думаю. Без лисиці можна доїхати і автобусом... Пішли до Степана Григоровича — книжку віддамо.

Ми побігли до нього. Степан Григорович зустрів нас привітно, а Арс завжди поводився так, як господар. Крім того, він страшенно зрадів, що ми прийшли з Кубариком. Ми почепили свої пальта і зайшли в кімнату, а собаки залишилися у передпокої.

— Зараз будемо пити чай з дивовижним медом,— сказав Степан Григорович, відкриваючи буфет.

Ми втупились у буфет, щоб швидше побачити дивовижний мед. Але великі руки Степана Григоровича закрили всю банку, і ми побачили її тільки на столі, коли Степан Григорович зняв з банки кришку.

— Чим цей мед дивовижний? — запитав я, розглядаючи звичайнісінький темно-коричневий мед.

— Він надійшов з Заполяр'я, з Баренцового моря,— відповів Степан Григорович.— У мене є друг, з яким я три роки воював в одній частині. Після війни він поїхав працювати в Мурманськ, а коли вийшов на пенсію, поїхав ще далі на Північ і взявся розводити там бджіл.

— Хіба на Півночі живуть бджоли? — здивувався я.

— Якщо є натуральний мед, отже, є і бджоли,— усміхнувся Степан Григорович, дістаючи з буфета чашки.— Мед за Полярним колом з'явився не так давно, років п'ятнадцять-двадцять тому. Тоді наші вчені завезли туди бджіл. Спочатку вони привезли всього кілька вуликів для досліду. Адже літо там зовсім коротке, і квіти, які необхідні бджолам, цвітуть усього один місяць. Але, як бачите, бджоли на Півночі пристосувалися.

— А гречку там сіють? — запитав Гоша.— Я в неділю пив чай з гречаним медом.

— Гречку в тундрі посієш ти, поки що там її нема,— відповів Степан Григорович і почав накладати в скляні розетки густий запашний мед.

Я з'їв півложки і хотів висловити свою думку, але мене випередив Гоша.

— Смачніший від гречаного,— облизуючи ложку, причмокнув він губами,— тільки я ще не зовсім розпробував.— І він з'їв ще ложку.

— Ну, як тепер? — поцікавився Степан Григорович.

— Смачно! — повторив Гоша і став намазувати залишки меду на окраєць булки.

— Наш мед більше гірчить, цей солодший,— сказав я.

— Цей мед невигідний, він у роті тане,— оголосила хазяйновита Світланка.

Всі засміялися, а Степан Григорович підклав нам ще по ложці меду.

— Я спочатку засумував, що не поїхав з дітьми, а тепер навіть радий,— сказав Гоша, відкушуючи окраєць булки з медом.

— І я радий, що не поїхав,— з повним ротом мовив Антон.

— А куди поїхали ваші друзі? — запитав Степан Григорович.

Ми розповіли про Адельку і Ніну Петрівну.

— Ваших друзів я теж пригощу медом,— сказав Степан Григорович,— мені прислали дві великі банки.

Тут пролунав вхідний дзвінок.

— Це наші! — з повним ротом вигукнув Гоша, і ми побігли відчиняти.

Біля дверей стояла вожата. В мене аж ноги підкосилися від такої несподіванки. Зразу захотілося попрощатися і піти. Та це було б ще підозрілішим. Я спромігся всміхнутися вожатій, привітався і повернувся допивати чай. Гоша, Світланка і Антон пішли в кімнату за мною.

— Я привезла тобі сумку, яку брала минулого разу...— чмокнувши Степана Григоровича в щоку, сказала вожата.— А в тебе гості, й одного з них я добре знаю.— Тут вожата глянула на мене.

— Хто ж такого героя не знає,— відповів їй Степан Григорович.

— Ну, як вам подобаються ваші нові вожаті? — звернулася племінниця Степана Григоровича до Гоші і Світланки.— Не забувають вас?

— Що ви? — обурилася Світланка.

— Ми кожного дня бачимося,— відповів з повним ротом Гоша.

— Я відчувала, що вони хороші хлопці,— усміхнулася вожата дядькові,— їх тільки треба було розколихати. А малюків вони люблять.

— Це помітно,— погодився Степан Григорович, маючи на увазі мене і Павлика,— вони завжди після школи у дворі бавляться. І кожного разу щось вигадують.