Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

— Так уже і кожного! — заперечив я Степану Григоровичу.

— Звичайно, ти будеш заперечувати, інакше і бути не може! — дорікнула мені вожата, вирішивши, що я злюся на Яшу і Костю, бо вона їх хвалить. І вожата знову звернулася до Степана Григоровича: — Чудові вони хлопці, а головне, скромні. Ти тільки уяви: під час моєї розмови з ними навіть зробили вигляд, що не дуже хочуть іти до жовтенят. Якийсь гурток собі придумали, технічний. А самі в цей же день побігли. Треба буде відмітити їх на нашому активі.

Мене ніби окропом обпарило.

— А коли він буде? — вичавив я з себе.

— Збиралися провести на початку наступного тижня, але я захворіла. Так що тепер в кінці місяця, після спортивних змагань.— І вона повернулася до Світланки і Гоші: — І ви приходьте обов'язково. Розкажете, як з вами нові вожаті працюють. Багатьом буде цікаво вас послухати.

Я сидів ні живий ні мертвий. А тут ще Гоша додав:

— А як їх нам на цьому активі називати? — запитав він, очевидно, маючи на увазі наші справжні імена і вигадані.

Але вожата зрозуміла його по-своєму:

— Молодцями назвіть, ось як!

Степан Григорович налив племінниці чаю. Я скористався цим і змінив тему розмови:

— У Степана Григоровича мед дивовижний, з Заполяр'я!

— Мед там з'явився всього п'ятнадцять років тому,— заявив Гоша.— Його зібрав друг Степана Григоровича.

— Ось візьми і напиши йому,— сказала Гоші вожата.— А одержиш відповідь, на зборах зірочки прочитаєш.

— Ні,— заперечив Гоша,— я вже листуюсь з крокодилом Геною. Хочу, щоб він ту шкідливу бабу, яка його з друзями сварить, проковтнув.

Вожата засміялася, і ми теж. Це розрядило обстановку, розмова пішла про мультфільми, які показували цього тижня по телевізору. Потім вожата порадила нам не їсти зараз на вулиці морозива (мабуть, сама їла, ото і застудилася) і почала прощатися. Їй далеко їхати, та і справ через цю ангіну назбиралося багато. Степан Григорович наповнив баночку меду і велів їй взяти з собою.

— Від простуди добре допомагає,— сказав він.

Як тільки вожата пішла, я відразу повеселішав, посилаючись на міцний мед, витер хустинкою піт з лиця. Ось чого коштував мені її прихід!

Ми стали розпитувати Степана Григоровича, які він має книги про домашніх тварин і що нам ще слід прочитати про них, але в цей час задзвонив телефон. Степан Григорович зняв трубку і майже зразу запитав когось:

— Як вискочила? А що з Павликом?

Мене знову кинуло в піт. Як добре, що цей дзвінок пролунав після відходу вожатої. Просто уявити собі важко, що було б, якби вона знаходилася ще тут.

— Я так і знав, що лисиця від них утече,— заявив Гоша,— без Кубарика вони її нізащо не впіймають.

— Почекай! — обірвала його Світланка.— 3 Павликом щось трапилося...

Ми подивилися на Степана Григоровича, а він уже говорив у трубку:

— Головне, не хвилюйтесь, зараз приїдемо. Ви тільки не відходьте від цієї телефонної будки, а то ми не знайдемо вас.— Він поклав трубку на апарат і сказав: — Їдемо швидше! В них вискочила з машини лисиця, і з Павликом щось трапилося.

Мене аж затрясло від почутого. «Можливо, в лисиці сповз намордник, вона кинулася на Павлика і покусала його?»

— Що з ним? — запитав я пересохлими губами.

— З'ясуємо на місці,— коротко сказав Степан Григорович і, побачивши, що Гоша тягне до дверей Кубарика, порадив: — Залиш його з Арсом.

— З Арсом нехай залишається,— погодився Гоша.

Ми вийшли на сходи. У квартиру Ніни Петрівни дзвонив дільничний лікар. Ніна Петрівна відчинила йому і побачила нас.

— Уже приїхали? — запитала вона, закутуючись у плед.

— Ми не їздили, а вони ще не повернулися,— якомога спокійніше відповів я і передбачливо закрив рукою рот Антонові.

— Ти чого? — завертів він головою.— Я ж знаю: не можна говорити, що лисиця втекла.

Світланка голосно закашляла і поспішно потягла Антона з майданчика. Добре, що Ніна Петрівна зачинила двері, не дослухавши Антона. А Степан Григорович сказав йому:

— Даємо тобі важливе доручення. Біжи додому і скажи матері, що ми поїхали в терміновій справі і, може, трохи забаримось. І більше ні про що не кажи. Нам самим ще нічого не відомо. Зрозумів?

Антон закивав і, переповнений гордістю, швидко побіг до свого під'їзду.

Біля телефонної будки жовтенят не було.

— Може, це не та будка? — припустив Гоша.

Але Степан Григорович звелів нам залишатися тут і нікуди не відходити, а сам пішов шукати дітей.

Накрапав дощ, і ми всі троє втиснулися в телефонну будку. В ній було затишно, навіть не хотілося вилізати. Як тільки до будки наближався хтось з перехожих, Гоша про всяк випадок знімав трубку, дув у неї і кричав: