Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

— Годині о дванадцятій сюди приходив другий клас. Вони все хотіли помацати руками.

Зрозуміло. Таблички переплутали шибеники-другокласники. Їм завжди кортить усе помацати. Крутяться завжди довкола Марти, як бджоли. Хіба вона могла помітити, як хтось у цій штовханині дав волю рукам!

Ми хотіли спокійно поміркувати про те, хто з них міг поцупити гриби, аж тут тоненький голосок пропищав:

— Послухайте! Оскільки таблички переплутані, то зараз хтось уже отруївся!

Лора Єремєєва має жахливу звичку пророкувати з усякого приводу. І хоч піонервожата казала, що піонерам не личить давати один одному прізвиська, ми все одно називали її Пророком. Та цього разу вона мала підстави говорити так. Бо хіба хтось узяв би ці гриби, щоб поставити їх у вазу, замість квітів? Те, про що сказала Лора, було написане й на обличчі Сергія, і вгадувалося у тремтінні рук Марти.

Першим оговтався Сергій. Він старший від нас, але в нього було таке хлоп'яче — молоде й веселе — обличчя, що ми ставилися до нього, як до ровесника.

— Хто ходив на виставку останнім?

Зведені до перенісся брови Сергія свідчили, що від відповіді на це запитання залежить багато. Мухомори міг схопити й хтось із раніших відвідувачів, та все ж ми всі звернули погляди на Марту. Вона замислилася, аж на чоло набігли зморшки:

— Хлопці з шостого «Б»: Пайкре... Кріймв'ярт був... Хейно Тидрік...

Вона не закінчила, бо знову почувся писклявий голосок:

— Ото Тидрік і взяв! Ото він і з'їв!

Уже вдруге за кілька хвилин Лора оголошувала свої пророцтва, і вдруге її за це не лаяли. Якщо Тидрік приходив на виставку, то він і справді міг хапнути гриби. Бо він постійно щось жує. Це не Тидрік, а Тиніссон [3] Тиніссон — герой популярної книжки Оскара Лутса «Весна» — товстун і ненажера. наших днів.

Усе ж нам не вірилося, що хтось міг би з'їсти сирі гриби. Ми мчали до телефону і в той же час сподівалися, що все обійдеться. Хоча Арвед згадав, як одного разу на урок малювання принесли капустину, а Тидрік вирізав з неї качанчик і схрумав.

— Це квартира Тидріків? — Сергій рішуче узяв керівництво у власні руки.— Ні, ні, не з кооперативу... це вас турбують із школи.

Вдома Хейно не виявилося. Це було видно з обличчя Сергія.

— Можна спробувати зателефонувати до Пайкре,— порадила Марта. Її пальці вже втретє розв'язували вузол галстука й зав'язували його знову.

Але й у тому домі нічого не знали про Хейно Тидріка.

Кріймв'ярти телефону не мають, хоч батько Марта працює головним інженером електростанції. Але вони мешкають неподалік. Камарік пообіцяв змотатися туди й назад за три хвилини.

У Камаріка є така звичка: коли ми граємо в гилки або в латки, то він завжди спершу високо підстрибне, а тоді вже біжить. Але цього разу він обійшовся без підстрибування. Він просто щез з очей — така швидкість здавалася неможливою для його досить-таки огрядного тіла, і справді приблизно через три хвилини прибіг назад.

Марта Кріймв'ярта він не бачив. Зате довідався, що Кріймв'ярт після школи заскочив додому лише на хвилинку: узяв у комірчині рюкзак та кошик і стрімголов кудись побіг. Це повідомила Камарікові Кріймв'яртова бабуся.

— Він, здається, голова ради загону в «Б» класі? Тепер зрозуміло, чом їх нікого немає вдома,— сказав Сергій.— Напевно, вони пішли усі разом.

Звичайно, разом. І ми добре знали, куди вирушив їхній загін: до лісу. Бо інакше навіщо брати рюкзак? Кріймв'ярт уже давно нахвалявся, що вони готують цілковито робінзонний похід. Це має бути такий похід, у якому гребують усіма досягненнями цивілізації: купованими в магазині продуктами і брезентовими наметами. «Ми спатимемо в куренях із ялинових гілок, а їстимемо дари лісу!» — повідомив він нещодавно. Які ж це «дари», коли їх крадуть із чужої виставки?

— Може, ми даремно звинувачуємо їх? — мовив Сергій.— Це більше схоже не на крадіжку, а на пустощі. Та й, відверто кажучи, хіба може хтось із нас припустити, що піонери з паралельного класу приходили на вашу виставку, аби щось поцупити?

— Наприклад, я можу припустити,— зітхнула Марта.

— І я теж припускаю. Я навіть певен цього,— заявив Еймар.

Ми усі так вважали.

Ми вважали так тому, що справді вбачали у цій витівці не просто крадіжку, а прагнення насолити нам. Між нами й учнями паралельного класу вже давно пробіг чорний кіт. Відтоді як у школі почалося посилене змагання між загонами. Я навіть пам'ятаю, чому виникла ця чвара. Ми й вони одночасно написали листи до ровесників у Німецькій Демократичній Республіці. Ми — до Дрездена, а вони — до Лейпціга. Нам прийшла відповідь, а їм — ні. Але ж ми не винні, що їхній лист загубився чи потрапив до рук таких ровесників, які неохочі до листування. Ми, напевно, забагато вихвалялися поштовими марками, які нам прислали з НДР, але хто ж може нам це заборонити? Ну, а згодом додалася ще одна причина. Коли було оголошено про огляд загонів, ми одразу взялися за свою стройову підготовку. Цілий вечір марширували на спортмайданчику.