Юрій Єрмолаєв - Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).

Наступного вечора і вони туди припхалися. Але не для того, щоб потренуватися самим, а єдино з тією метою, аби нас подратувати. Кріймв'ярт скомандував:

— Загін! За прикладом «А» класу — шикуйсь!

І тоді вони вишикувалися такою кривою лінією, що просто жах. А товстий Тидрік перекривляв наш рапорт:

Відтоді ми з усіх сил намагалися один одного переплюнути. Коли ми посадили довкола дослідного саду акацієвий живопліт, вони домовилися у колгоспі про коня і навозили на доріжки піску. Коли ми відремонтували дно басейну у живому куточку, вони полагодили шкільний флюгер. І лише на нашу виставку грибів вони нічим не зуміли відповісти.

Ми тоді кілька днів поспіль ходили після уроків із вчителькою біології в ліс, бродили по коліна в болоті, шукали рідкісні види грибів у дюнах. «Б» клас ті дні увесь був як хворий. Коли ми влаштували виставку, і директор при всіх хвалив нас, Кріймв'ярт стояв і кривився так, ніби в нього боліли одразу два зуби. Словом, тут усе зрозуміло. Наша виставка не давала їм спокою, і на зло нам вони вирішили просто на очах у чергового з'їсти найкращі гриби. Але, на лихо, замість шампіньйонів, їм потрапили до рук білі мухомори — найотруйніші з усіх грибів, які ростуть у наших краях.

Ми знали, що й раніше бували випадки, коли білі мухомори плутали з шампіньйонами. Про це розповідала вчителька природознавства. Ці гриби розрізнялися лише кольором перетинок зі споду шапки. Але звідки про це було знати загонові Кріймв'ярта? Може, в цей час вони вже десь ласують нашими Amanita Virosa'ми? Може, вони збираються ночувати десь у лісі — далеко від лікарні й лікарів? Я боявся й подумати, яка біда могла статися через ті сім білих мухоморів. І по очах Марти я бачив, що вона теж намагається не уявляти цього.

— Треба розшукати старшого вожатого,— мовила Марта. Очі в неї були червоні як після плачу, хоч досі вона не зронила жодної сльози.

— Чуєте! Треба знайти старшого вожатого!

Чи мали ми право гаяти час на це? Ми дивилися на Сергія — очікувано, з надією.

Найлегше в таких ситуаціях — покладатися на інших.

Сергій кусав губи. Нараз він махнув кулаком і кинувся до виходу. І, хоч він не кликав нас за собою, ми побігли слідом.

З нашого селища до лісу веде лише одна дорога. В інших місцях через річку Пармасйие нема ні мосту, ні кладки. Власне, те, по чому ми переходимо річку, важко назвати справжнім містком: коли десять пар наших ніг затупотіли по ньому, він увесь зарипів і захитався. На тому боці річки дорога роздвоювалася. Тут треба було добре обстежити грязький берег.

Куди вони подалися? Яку з двох доріг обрали?

Якийсь час ми топталися на розпутті, аж тут Лесні, придивившись до землі між коліями, вигукнула:

— Ну, звичайно! Тидрік! Сьогодні він напхав кишеню бобами!

Лесні підняла з дороги довгасте брунатне зернятко. Це була дуже непевна ознака того, що ми натрапили на слід. Але це — єдина ознака, за якою можна було приймати рішення. І ми повернули праворуч.

— Ех, було б нам узяти продавцевого вовкодава! — зітхала Анне. На відміну від своєї сусідки по парті Лори, яка завжди передбачала майбутнє, Анне говорила про минуле. Як кажуть, заднім числом. І найчастіше говорила дурниці. Як оце й зараз. Ну що б ми дали собаці понюхати, аби вона взяла слід? Отого нещасного боба? Собака його ковтнув би, та й усе.

— Хто стомився, хай вертається. Без зайвих балачок.— Вилицювате обличчя Сергія враз посуворішало.

Не змовляючись, ми повелися так, як на змаганнях з орієнтування на місцевості. Чергували ходу й біг. Де земля твердіша — пришвидшували крок. Починалося болото — стрибали з купини на купину. Зрідка робили перепочинок.

— Та вони досі уже й сконали,— шепотіла Лора.

— Коли б ми начепили на шапку кожного отруйного гриба табличку з намальованим черепом, цього б не сталося,— приказувала її сусідка по парті.

Як на мене, і те, й те — дурість.

Ознаки отруєння білими мухоморами стають помітними лише через сім-вісім годин. Про це чітко і ясно було написано у книжці про гриби. А що стосується табличок з черепами, то другокласники і їх могли переставити.

Хоча крихти лише у казках виводили до мети, ми все ж не втрачали надії знайти ще хоч кілька бобів. Це було необхідно нам для певності, що ми обрали правильний шлях, і ми навіть на бігу шукали очима по землі. Але надалі Тидрік, певно, став ощадливіше витрачати свої їстівні припаси. А ймовірніше — він їх устиг пожерти до останнього боба.