Меґ Кебот - Щоденники принцеси

А тепер у мене є ще й озброєний конвой.

Я всіма силами намагалася його здихатися. Кажу:

— Тату, серйозно, я можу сама про себе подбати.

Але він був непохитний. Сказав, що хоча Женовія і маленька країна, але дуже багата. Він не може допустити, щоб мене викрали і тримали десь заради викупу, зовсім як того хлопця з книжки «Моє таємне кохання». Правда, останнього тато не казав, бо ніколи не читав «Моє таємне кохання».

Я сказала:

— Тату, та ніхто мене не викраде. Це ж школа .

Але тато затявся. Він запитав у директорки Гупти, чи можна, щоб у мене був охоронець, а вона така:

— Звичайно, ваше високосте.

Ваше високосте! Директорка Гупта назвала мого тата «ваша високосте»! Якби все це не було так серйозно, я б, мабуть, луснула зі сміху.

Єдиний позитив, який я маю з усієї цієї історії, — це те, що директорка Гупта дозволила мені не залишатися після уроків до кінця тижня. Сказала, що моя фотографія в «Пост» — і так для мене сильне покарання.

Але, гадаю, вона тому така великодушна, бо її зачарував мій батько. Він був таким шармовим, ви просто не повірите. Називав її «мадам директорка» і вибачався за переполох. Він так завзято з нею фліртував, я вже думала, що він поцілує їй руку. Хоча директор Гупта вже мільйон років заміжня, і в неї збоку на носі родимка. Але вона розтала! Вона на це повелася!

Цікаво, Тіна Хакім Баба й тепер сидітиме зі мною за обідом? Ну, якщо сидітиме, то нашим охоронцям буде чим зайнятися: вони порівнюватимуть свої тактики захисту цивільного населення.

Думаю, треба частіше фотографуватися для «Пост».

Я раптом стала така популярна.

Я зайшла до їдальні (хоч я і наказала Ларсу йти на відстані п’яти футів від мене, але він і далі наступає мені на задники військових черевиків). Стою собі в черзі за тацею, аж тут до мене підходить сама Лана Вайнберґер і каже:

— Привіт, Міє. Може, сядеш із нами?

Я не жартую. Тепер, коли я принцеса, ця нещасна лицемірка хоче тусуватися зі мною.

Тіна стояла прямо позаду мене в черзі (не враховуючи Ларса, тобто Тіна була за Ларсом, а за нею її охоронець). Але чи запросила Лана до свого столика Тіну? Де там, звісно, ні. «Нью-Йорк Пост» не назвав же Тіну «величною красунею». Низенькі товстенькі дівчата — навіть якщо їхній батько арабський шейх — не гідні того, щоб сидіти біля Лани. О, ні. Лише чистокровна принцеса Женовії має таку честь — сидіти біля Лани.

Я ледь не впустила тацю з обідом.

— Ні, дякую, Лано, — сказала я, — у мене вже є з ким сидіти.

Ви б подивилися на Ланину пику. Востаннє я бачила її в такому шоці, коли до її грудей прилипло морозиво-ріжок.

Пізніше, коли ми вже сиділи за столиком, Тіна мляво длубалася виделкою у салаті й не підводила очей. Вона ані словом не згадала про те, що я принцеса. Тим часом усі в їдальні — навіть придурки, яким зазвичай усе до лампочки — витріщалися на наш столик. Я відчувала, як Лілі свердлить мене поглядом. Вона ще нічого мені не сказала, але, думаю, вона вже все знає. Ніщо не проходить повз Лілі.

Хай там як, але через деякий час мені це набридло. Я поклала на тарілку виделку з недоїденими рисом та бобами і сказала:

— Слухай, Тіно. Якщо ти більше не хочеш зі мною сидіти, я зрозумію.

Великі Тінині очі наповнилися слізьми. Так, слізьми. Вона похитала головою, і її довга чорна коса захиталася.

— А що таке, Міє? — запитала вона. — Я тобі більше не подобаюся?

Тепер була моя черга дивуватися:

— Що? Звичайно, подобаєшся. Я подумала, що, може, я тобі вже не подобаюся. Бачиш, тепер усі на мене витріщаються. І я зрозумію, якщо ти не захочеш зі мною сидіти.

Тіна сумно посміхнулася.

— На мене і так завжди витріщаються, — сказала вона, — через Вахіма, розумієш?

Вахім — її охоронець. Вахім з Ларсом сиділи біля нас і сперечалися, чий пістолет потужніший — Вахімів «магнум 357» чи дев’ятиміліметровий Ларсів «глок». То була трохи неспокійна тема, але вони були на сьомому небі від щастя. На хвилину мені здалося, що вони зараз зчепляться боротися на руках, щоб визначити, хто з них дужчий.

— Тому, розумієш, — продовжувала Тіна, — я вже звикла до того, що всі вважають мене дивачкою. Мені тебе шкода, Міє. Ти ж можеш сидіти з ким захочеш — з кожним, хто тут їсть, — але ти вирішила сісти зі мною. Я не хочу, щоб ти була до мене доброю лише через те, що всі мене зневажають.

І тоді я справді розізлилася. Не на Тіну. А на всіх у школі імені Альберта Ейнштейна. Тіна Хакім Баба дуже, дуже хороша дівчина, але ніхто цього не знає, тому що ніхто ніколи і слова до неї не мовив, бо вона не худа й така собі тихенька і до неї приставлено ідіотського охоронця. У той час як деякі особи переймаються тим, що в гастрономі з декого здирають на п’ять центів більше за пончики з гінгко білоба, у нашій школі є люди, які страшенно страждають через те, що ніхто ніколи не каже їм «Доброго ранку» або «Як провела вихідні?»