Меґ Кебот - Щоденники принцеси

Відразу видно, що тато не знає директорку Гупту.

Але я несправедлива. Наша директорка не така вже й погана. Вона показала мені газету і зауважила дещо саркастично, але все одно доброзичливо:

— Можна було б і розповісти мені про це, Міє, коли я днями запитувала в тебе, чи все гаразд удома.

Я почервоніла:

— Ну, — кажу, — я подумала, що ніхто мені не повірить.

— І справді, — мовила директор Гупта, — у таке важкувато повірити.

Саме про це і йшлося на другій сторінці «Пост». КАЗКА СТАЄ РЕАЛЬНІСТЮ ДЛЯ ОДНІЄЇ ЩАСЛИВОЇ НЬЮ-ЙОРКСЬКОЇ ДІВЧИНКИ — ось так це описала журналістка Керол Фернандес. Так ніби я в лотерею виграла або ще щось. Ніби мені тепер треба стрибати від радості.

У своїй статті пані Керол Фернандес не пропустила нагоди написати про мою маму: «чорнява авангардна художниця Гелен Термополіс» і про тата: «красень князь Женовії Філіпе», який «виграв битву з раком яєчка». Красно дякую, Керол Фернандес. Завдяки вам тепер увесь Нью-Йорк знає, що в нього немає одного… ну, ви самі знаєте чого.

Потім вона взялася описувати мене як «величну красуню, плід палкого студентського роману, що, мов буря, захопив Гелен і Філіпе».

АГОВ??? КЕРОЛ ФЕРНАНДЕС, ВИ ЩО, ОБКУРИЛИСЯ???

Ніяка я не велична красуня. Я справді висока, так. Я дуже висока. Але я не красуня. Цікаво, що Керол Фернандес курила, якщо вважає мене красунею.

Не дивно, що тепер з мене всі сміються. Це ж такий сором. Жахливий сором.

А ось і тато. Капець, який він лихий…

Так не чесно.

Так зовсім, абсолютно не чесно.

Тата інших дітей дозволили б їм піти додому. Тата інших дітей, якби їхня фотка опинилася на першій сторінці «Пост», сказали б: «Може, тобі краще кілька днів не ходити до школи, доки все не стихне».

Тата інших дітей сказали б: «Може, варто перейти до іншої школи? Як тобі штат Айова? Ти б хотіла ходити до школи в Айові?»

Але ж ні. Тільки не мій тато. Бо він же ж князь. І він говорить, що члени князівської родини Женовії не «відсиджуються вдома», коли виникає якийсь конфлікт. Вони залишаються і вирішують його.

Вирішують його. Гадаю, в тата є дещо спільне з Керол Фернандес: вони ОБОЄ обкурилися.

Потім тато нагадав, що мені за це заплатять, неодмінно. Авжеж! Нещасних сто баксів! Нещасних сто баксів за те, що мене публічно висміяли і принизили.

Тюленята мають бути вдячними за це. Ось усе, що я можу сказати.

Отже, я сиджу на уроці англійської, а всі шепочуться і тицяють на мене пальцями, ніби я жертва викрадення прибульцями. І тато хоче, щоб я не звертала на них уваги, як і належить принцесі.

Але мої однокашники поводяться грубо .

Я спробувала пожалітися татові. Кажу йому:

— Тату, ти не розумієш. Вони глузують з мене.

А він мені:

— Вибач, доню. Не занепадай духом. Ти ж знала, що врешті-решт це мало статися. Звісно, я не думав, що так скоро, але, гадаю, і це можна пережити…

Приїхали! Я зовсім не знала , що це колись станеться. Я вважала, що зможу зберегти в таємниці те, що я принцеса. Мій чудовий план — бути принцесою лише в Женовії — провалився. Тепер я принцеса тут, у Манхеттені, і повірте мені, це вам не малина з медом.

Я була така люта на тата за те, що він наказав мені повертатися до класу, і звинуватила його в тому, що він сам продав мене цій Керол Фернандес.

Тато страшенно образився:

— Я? Та я не знаю ніякої Керол Фернандес.

Він хитро подивився на містера Джаніні, який стояв біля нас, заклавши руки в кишені. Видно було, він хвилювався.

— Що? Я? — запитав містер Джаніні, і його обличчя зі схвильованого негайно стало здивованим. — Та до сьогоднішнього ранку я про Женовію навіть нічого не чув.

— Та ну, тату, — сказала я, — не звинувачуй містера Джі. Він тут ні до чого.

Тата це не дуже переконало.

— Але хтось же розповів усе пресі… — злісно сказав він.

Він, здається, думає, що містер Джі це зробив. Але то не міг бути містер Джаніні. Керол Фернандес написала в статті таке, про що містер Джи в жодному разі не міг знати, бо навіть мама про це не знає. Наприклад, про те, що у Міраньяку є приватна злітна смуга. Я їй про неї ніколи не розповідала.

Але коли я сказала це татові, він лише підозріло поглянув на містера Джі.

— Що ж, — сказав він знову, — я зателефоную цій Керол Фернандес і дізнаюся, хто її інформатор.

Поки тато їй дзвонив, до мене приставили Ларса. Я не жартую. Тепер у мене, прямо як у Тіни Хакім Баба, є власний охоронець, і він ходитиме за мною з уроку на урок. Я ж уже й так для всіх посміховисько, хіба не досить?