Franz Kafka - Щоденники 1910–1912 рр.

© Л. В. Логвиненко (правонаступниця О. Логвиненка), переклад українською, 2000

© О. А. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2019

Коли потяг проїздить мимо, глядачі завмирають.

«Щоразу, коли він про щось мене питає». Оце «ає», відірване від фрази, полетіло геть, немов м’яч на лузі.

Він такий серйозний, що це мене вбиває. Голова в комірці, чуб на черепі викладено нерухомо, м’язи внизу на щоках напружились на своїх місцях…

Чи ліс і досі там-таки? Ліс був іще майже там-таки. Та щойно мій погляд ковзнув кроків на десять далі, я забув про нього, бо мене знову втягли в нудну розмову.

У темному лісі, на розм’яклій землі, я тримався дороги, лише не спускаючи з очей білизни його комірця.

Уві сні я просив танцівницю Едуардову, щоб вона все ж таки ще раз затанцювала чардаш. Широка смужка тіні чи світла пролягала через усе її обличчя від нижнього краю чола до середини підборіддя. Цієї миті прийшов якийсь чоловік з огидними манерами несвідомого інтригана й сказав їй, що потяг зараз рушить. З того, як вона вислухала це повідомлення, я з жахом збагнув, що вона вже не танцюватиме. «Я лиха, погана жінка, чи не так?» – промовила вона. «О ні, – відказав я, – зовсім ні». – А тоді відвернувся й пішов куди очі бачили. А перед тим спитав її про цілий букет квіток, що стриміли в неї за поясом. «Вони від усіх володарів Європи», – відповіла вона. Я замислився, який сенс у тому, що ці живі квітки за поясом подарували танцівниці Едуардовій усі володарі Європи.

Танцівниця Едуардова, закохана в музику, скрізь, навіть у трамваї, їздить у супроводі двох скрипалів і часто просить їх заграти. Адже це не заборонено, то чом би не пограти в трамваї, коли грають непогано, пасажирам приємно, і нічого не треба платити, тобто коли потім навіть не збирають гроші. Щоправда, спочатку це трохи збиває з пантелику, і якийсь час люди гадають, що це якось недоречно. Але коли повна швидкість, добрий вітерець та ще тиха вуличка – музика звучить чарівно.

Просто неба танцівниця Едуардова не така гарненька, як на сцені. Бліда цера, оті вилиці, які так напинають шкіру, що на всьому обличчі ледве помітиш якийсь порух; великий ніс, який немовби виступає з заглиблення і з яким жарти погані – тут не спробуєш, чи твердий у нього кінчик, і не схопишся легенько за перенісся, не поведеш туди-сюди, проказуючи: «А тепер ходімо зі мною». Широка постать з високою талією і в аж надто рясних спідницях, – кому припаде таке до вподоби, – вона схожа на одну з моїх тіток, на літню жінку; багато літніх тіток у багатьох людей схожі одна на одну. Але просто неба ці вади в Едуардової, однак, не відшкодовує, власне, ніщо, крім досить-таки гарненьких ніг; у ній справді нема нічого такого, що давало б привід для захоплення, подиву чи бодай просто поваги. Тим-то я дуже часто спостерігав, як звичайно навіть дуже чемні, вельми коректні чоловіки не могли приховати, хоча, певна річ, аж-аж-аж як намагалися це робити, байдужного ставлення до Едуардової, такої відомої танцівниці, якою вона все ж таки була.

Моє вухо, коли його помацати, свіже, шорстке, прохолодне, соковите, як листок.

Я пишу це, без сумніву, з відчаю через моє тіло й майбутнє цього тіла.

Коли відчай дається взнаки так виразно, коли він такий невіддільний від свого об’єкта і його щось тримає так, як ото солдат, що прикриває відступ і його зрештою розриває на шматки, тоді це відчай не справжній. Справжній відчай досягає своєї мети відразу й завжди випереджає її, (після цієї коми виявляється, що слушне тільки перше речення).

Ти у відчаї?

Справді? У відчаї?

Тікаєш? Думаєш сховатися?

Письменники мелють чортибатьказна-що.

Білошвейки під потоками зливи.

Нарешті через п’ять місяців свого життя, протягом яких я не спромігся написати нічого такого, що дало б мені задоволення, і які жодна в світі сила не поверне, хоч зробити це зобов’язані всі, мені спало на думку знов якось поговорити з собою. Коли я справді ставив собі запитання, то все ще знаходив відповідь, тут усе ще можна було щось вибити з мене, з цієї копиці, в яку я обернувся за ці п’ять місяців і якій, здається, судилося згоріти, коли влітку її підпалять, та так швидко, що глядач не встигне й оком кліпнути. Коли б таке лишень сталося зі мною! І хай воно станеться хоч би й десять разів, я навіть не пошкодую за цим нещасливим часом. Мій стан не назвеш нещастям, але це й не щастя, не байдужість, не слабість, не стомленість, не інтерес до чогось.