Franz Kafka - Щоденники 1910–1912 рр.

У нас – інше, нас-бо тримає наше минуле й майбутнє. Майже все своє неробство й стільки ж своєї професії ми марнуємо на те, щоб вони могли врівноважено балансувати вгору-вниз. Перевагу майбутнього в обсязі минуле відшкодовує вагою, а в кінці того й того уже не відрізниш одне від одного, щонайранніша юність згодом стає ясною, як майбутнє, а кінець майбутнього з усіма нашими зітханнями – то вже, власне, пережите й минуле. Так майже замикається це коло, краєм якого ми ходимо. Але ж тепер це коло належить нам, однак воно належить нам лише доти, доки ми його тримаємось, щойно ж хитнемося нараз убік, упавши в самозабуття, втративши пильність, від переляку, подиву чи втоми, як воно вже кане для нас у просторі, досі наші носи стриміли в потоці часів, тепер ми відступаємо назад, колишні плавці, нині перехожі й навік утрачені. Ми – поза законом, ніхто про це не знає, проте всі ставляться до нас саме так.

– Думати про мене тепер ти не маєш права. Та й як ти збираєшся себе зі мною порівнювати? Адже я в цьому місті вже понад двадцять років. Ти бодай уявляєш собі по-справжньому, що це означає? Кожну пору року я провів тут двадцять разів. – Він заходився розмахувати у нас над головами ледь стиснутими кулаками. – Дерева тут повиростали за двадцять років, тепер під ними сам собі здаєшся, мабуть, комашкою. А оці численні ночі, ти знаєш, в усіх домівках ночі. То лежиш під цією стіною, то під тією, отак вікно навколо тебе й мандрує. А оці ранки, коли дивишся з вікна, відтягуєш від ліжка крісло й сідаєш пити каву. А ці вечори, коли підпираєш рукою голову й приставляєш до вуха долоню. Атож, та якби ж тільки це! Якби ж перейняти хоч би кілька нових звичок, що їх можна щодня спостерігати тут на вулицях… Тепер у тебе, либонь, таке враження, ніби я хочу з цього приводу поскаржитися? Та ні, навіщо мені скаржитися, мені ж бо не вільно робити ні це, ні інше. Я мушу тільки виходити на прогулянки і цим вдовольнятися, але в світі ще немає такого місця, де б я не міг робити прогулянок. Одначе тепер знову ж таки складається враження, немовби я цим пишаюся.

– Виходить, мені ведеться легко. Мені не треба було вистоювати отут перед будинком.

– Щодо цього ти себе зі мною не порівнюй і не давай збити себе з пантелику. Ти ж бо людина доросла, ти й так у місті, схоже, досить самотній.

А мені вже недалеко до цього. Уже було таке враження, ніби моє захисне єство тут, у місті, розчиняється, я був гарний, бо це розчинення відбувалося, мовби врочистий фінал, де все, що тримає нас при життю, відлітає геть, але, відлітаючи, востаннє ще осяває нас своїм людським сяйвом. Отак я й стою перед своїм парубком, і за це він, найімовірніше, любить мене, сам, однак, чітко не усвідомлюючи чому. Часом його балачки начебто вказують на те, що він усе розуміє, знає, хто перед ним, і через це може дозволяти собі будь-що. Але це не так. У такий спосіб він, навпаки, виступав би проти кожного, бо може жити тільки як відлюдник чи дармоїд. Він лише схимник із примусу, і якщо цей примус колись подолають невідомі йому сили, то він буде дармоїдом, котрий поводиться так зухвало, як тільки може. Принаймні врятувати його вже не може ніщо в світі, і коли спостерігати за його поведінкою, то на думку може спасти труп потопельника, що його якась течія винесла на поверхню, прибила до стомленого плавця, а він поклав на того плавця руки й намагається за нього втриматися. Труп не оживає, його навіть не виловлюють, але чоловіка він може потягти на дно.

6 листопада.Вечір такої собі мадам X., присвячений Мюссе. Звичка єврейок цмокатися. Розуміння французької, попри всі недомовки й труднощі анекдотів, майже до самого прикінцевого слова, яке має жити в серці далі на руїнах усього анекдоту й гасить на наших очах французьку, можливо, доти ми надто напружувалися, а люди, котрі розуміють французьку, ще до завершення виходять, бо почули вже доволі, тоді як інші ще довго не можуть наслухатися, – акустика в залі, що сприяє швидше покашлюванню в ложах, ніж виголошеному слову; вечеря в Рашелі, вона з Мюссе читає «Федру» Расіна, книжка лежить між ними на столі, де, втім, чого тільки нема.

Консул Клодель, в очах блиск, широке обличчя вбирає його і знову випромінює, він раз у раз поривається прощатись, і часом це йому навіть вдається, але загалом – ні, бо щойно він почне з кимось прощатися, поруч уже стоїть хтось інший, а в чергу за ним уже прилаштувався той, з ким попрощалися. Над підвищенням для доповідача – оркестрова галерея. Заважає всілякий гармидер. Кельнери у вестибюлі, гості в своїх кімнатах, фортепіано, далекі звуки струнного оркестру, нарешті якесь гупання молотком, пересварка, відвернутися й не слухати її дуже важко, і тому вона дратує. В одній із лож – дама з діамантами у сережках, які майже безперервно переливаються. Біля каси – вбрані в чорне молоді хлопці й дівчата з якогось французького гуртка. Один із них, вітаючись, вклоняється так низько, що очі його ковзають по підлозі. Ще й усміхається на повен рот. Але він робить це тільки перед дівчатами, чоловікам він одразу ж по тому дивиться відверто в обличчя, губи зімкнені, серйозні, чим він водночас засвідчує, що оте його привітання хвилину тому – така собі, може, й кумедна, однак у всякім разі неминуча церемонія.