Franz Kafka - Щоденники 1910–1912 рр.

Я часто міркую про це і щоразу доходжу висновку, що моє виховання багато в чому завдало мені великої шкоди. Цей докір стосується багатьох людей, принаймні всі вони стоять тут, поруч, і, як на давніх групових портретах, не знають, як бути один з одним, – опустити очі їм у цю мить не спадає на думку, а всміхнутися не важаться, бо застигли в чеканні. Тут мої батько й мати, дехто з рідні, з учителів, одна цілком певна кухарка, кілька дівчат із танцювального гуртка, дехто з тих, хто колись давно ходив до нас додому, кілька письменників, учитель плавання, білетер, шкільний інспектор, далі люди, які тільки один раз траплялися мені на вулиці, і ще хтось, кого я тепер уже й не пригадую, й такі, про яких я вже ніколи й не згадаю, і нарешті такі, на уроки яких я, чимось тоді захопившись, узагалі не звернув уваги; одне слово, їх так багато, що треба пильнувати, аби не згадати когось двічі. І до всіх їх я звертаюся з докором і в такий спосіб знайомлю їх одного з одним, але ніяких заперечень не стерплю. Бо наслухався я тих заперечень уже справді доволі, і, позаяк більшість моїх заперечень відкинуто, мені не залишається нічого іншого, як долучити й ці заперечення до моїх докорів і заявити, що, окрім виховання, й ці заперечення багато в чому завдали мені великої шкоди.

Може, хтось гадає собі, що мене виховували десь у глухомані? Ні, мене виховували в місті, у самісінькому його центрі. Не серед розвалищ, скажімо, не в горах і не на озері. Мої батько-мати і їхні прибічники досі були пригнічені тягарем мого докору, аж посіріли, та ось вони легенько відтручують його вбік і вже всміхаються, бо я забрав свої руки, приклав їх собі до чола та й думаю: от коли б я був маленьким мешканцем руїн, що прислухається до крику гайвороння, опинившись у тіні від них, спочиваючи в прохолодному місячному сяйві, – хай навіть на початку я трохи й слабував би під тягарем своїх чеснот, які буйно, мов бур’яни, розрослися б у мені, обпалені сонцем, що зусібіч світило б крізь руїни на моє плющове лігво.

Кажуть, і ми схильні в це вірити, нібито чоловіки в хвилину небезпеки не звертають уваги навіть на вродливих чужих жінок; якщо ці жінки заважають їм утекти з охопленого вогнем театру, чоловіки відкидають їх до стіни, штурхають головою й руками, коліньми й ліктями. Тоді наші балакучі жінки змовкають, у їхніх нестримних теревенях з’являється дієслово й крапка, брови втрачають звичний спокій і зводяться, стегна й клуби, що доти реагували на кожен подих, завмирають, ледве стулений рот від страху захоплює повітря більше, ніж звичайно, а щоки видаються трохи надутими.

– Послухай, – сказав я й легенько штовхнув його коліном (я заговорив так раптово, що з рота мені аж трохи бризнула слина – погана ознака), – не засинай!

– Я не засинаю, – відповів він і, розплющуючи очі, похитав головою. – Коли б я заснув, як би я тоді охороняв тебе? А хіба ж я не повинен тебе охороняти? Хіба тоді, перед церквою, ти не для цього вхопився за мене? Та вже ж, то було давненько, знаємо, тільки не діставай з кишені годинника.

– Так, уже дуже пізно, – промовив я. Потім не витримав, легенько всміхнувсь і, щоб приховати усмішку, пильно задивився в бік будинку.

– Тобі там і справді так до вподоби? Отже, кортить нагору, дуже кортить? То так і скажи, я ж тебе не вкушу. Послухай, якщо ти гадаєш, що нагорі тобі буде краще, ніж тут, унизу, то йди собі нагору одразу й не думай про мене. А ось яка моя думка, думка звичайнісінького перехожого: скоро ти спустишся назад, і буде дуже добре, коли тут якось опиниться хтось такий, на кого ти й не глянеш, але хто візьме тебе попідручки, підкріпить у сусідній забігайлівці келихом вина, а тоді поведе до себе в кімнату, де, хоч яка вона вбога, від ночі тебе все ж таки відділяють кілька шибок. На цю мою думку ти можеш поки що начхати. Це правда, і я можу повторити це перед ким завгодно, тут, унизу, нам ведеться погано, атож, це наше життя можна назвати навіть собачим, але мені тепер уже однаковісінько, чи валятися тут у стічній канаві й загачувати собою дощову воду, чи там, угорі, в сяйві від люстр пити оцими самими губами шампанське, – мені немає ніякісінької різниці. А втім, я навіть не повинен вибирати між цими двома речами, зі мною ніколи не станеться нічого такого, що привернуло б увагу людей; та і як воно може статися, коли довкола мене й для мене все так обставлено, коли я можу тільки трохи пролізти вперед, не далі, ніж якась кузька. А ось щодо тебе, то ніхто не знає, що там у тобі є. Хоробрість є, принаймні ти сам так вважаєш і пробуєш усе, на що стає відваги, – часто людина пізнає себе тоді, коли придивиться до обличчя слуги біля дверей.