Franz Kafka - Щоденники 1910–1912 рр.

– Якби ж то я знав напевно, що ти зі мною відвертий. Я б уже давно був нагорі. Як мені довідатись, чи ти зі мною відвертий? Ось тепер ти дивишся на мене так, ніби я – мале дитя, але це мені не зарадить, від цього буде тільки ще гірше. Та, може, ти й хочеш зробити ще гірше. А тим часом я вже не годен терпіти оце повітря на вулиці, мені вже пора до товариства нагорі. Коли я насторожуюсь, мені починає дерти в горлі, о, до речі, ось тобі й маєш, я вже кашляю. А ти бодай уявляєш собі, як мені буде там, нагорі? Не встигну я ступити другою ногою до зали, як першу вже годі буде впізнати.

– Це ти правду кажеш, я з тобою не відвертий.

– Я ж збираюся йти, піду сходами нагору, якщо це має статися під бантинами. З боку товариства я сподіваюся дістати все, чого мені бракує, насамперед мобілізувати свої сили, бо такого загострення їм замало, воно зводить нанівець єдиний шанс цього парубка на вулиці. А він задоволений уже тим, що витримує все своїм, щоправда, хирлявим тілом, відвоює собі обід та вечерю, уникне впливу чужих людей, одне слово, збереже стільки, скільки можна взагалі зберегти в нетривкому світі. Але те, що втрачає, він намагається повернути силоміць, хай уже й не таке, ослаблене, хай навіть уже тільки здається, що то – колишня його власність (а здебільшого саме так воно і є). Отож суть його самовбивча, зуби її призначені лише для власної плоті, а плоть – лише для власних зубів. Бо, не маючи жодної опори, фаху, кохання, сім’ї, статків, тобто не впираючись загалом – чи, звісно, бодай не пробуючи цього робити – світові, до певної міри не вражаючи його, отже, цілим комплексом власності, не можна вберегтися від несподіваних руйнівних утрат. Цей парубок у благенькій одежині з його вмінням виживати, з витривалими ногами, жаским винайнятим житлом, з рештою його покраяної на шматки й тепер, по довгім часі, знову покликаної до життя суті, – все це обіруч тримає при купі й щоразу мусить втрачати дві свої речі, коли навпомацки намагається впіймати якусь одну невеличку. Звичайно, істина ховається тут – істина, яка ніде не проступає так очевидно. Бо хто справді виявляє себе завершеним обивателем, тобто подорожує морем на пароплаві, – спінені хвилі попереду, спінений слід – позаду, – одне слово, з численними такими явищами довкола, тому обивателю загрожує небезпека не менша, хоч і зовсім інша, ніж чоловікові на кількох поліняках серед хвиль, які ще й налітають одна на одну й накривають одна одну. Бо він, обиватель, і його власність – не одне ціле, їх двоє, і той, хто знищить зв’язок, знищить і його самого. Нас і наших знайомих у цьому розумінні не можна розпізнати, позаяк ми зовсім сховані; я, приміром, нині схований за своєю професією, надуманими чи справжніми стражданнями, літературними уподобаннями тощо. Та саме я й відчуваю свій ґрунт надто часто й надто глибоко для того, щоб бути задоволеним хоча б тільки наполовину. І досить мені повідчувати цей ґрунт без перерви бодай чверть години – і отруйний світ уже вливається мені до рота, як ото вода потопельникові.

Цієї миті між мною і тим парубком навряд чи є різниця, хіба що я ще можу згадати про свою молодість у селі та, певно, коли схочу чи лише коли цього вимагає моє становище, можу туди перенестися. Але в парубка нема нічого попереду, а тому нема нічого й позаду. Цієї миті різниці нема, але в парубка є тільки мить. На той час, – сьогодні про нього ніхто не може знати, бо ніщо інше не можна знищити так, як той час, – на той час він зазнав невдачі, а тоді раптом почав відчувати свій ґрунт, як ото хтось зненацька помічає на своєму тілі гнійник, який досі був на нашому тілі останнім, ба навіть не останнім, бо цього останнього, здавалося, ще й не існувало, а тепер воно виявилося чимось більшим, ніж усе, що має від народження наша плоть. Коли досі увага всього нашого єства була зосереджена на тому, що роблять наші руки, що бачать наші очі, що чують наші вуха, як ходять наші ноги, то тепер ми раптом повертаємось у зовсім інший бік, як ото флюґер у горах.

Замість податися тоді геть, хай навіть у цей останній бік, бо тільки завдяки втечі він міг утриматись навшпиньках і тільки стоячи так, навшпиньках, міг утриматися на світі, замість цього він ліг, як ото взимку, буває, діти лягають у сніг, щоб замерзнути. Він і ці діти, вони ж бо знають, що то їхня провина в тому, що вони полягали чи піддалися в інший спосіб, вони знають, що ні за що в світі не мали б права зробити це, але вони не можуть знати, що після зміни, яка сталася тепер із ними в полі чи в місті, вони забудуть про всі свої колишні провини й обов’язки і рухатимуться в новій стихії так, ніби вона в них перша. Щоправда, слово «забувати» тут не до місця. Пам’ять у цього чоловіка постраждала не більше, ніж його здатність фантазувати. Та річ у тому, що перемістити гір вони не в змозі; і ось чоловік стоїть поза нашим народом, поза нашим людством, постійно змучений голодом, йому належить тільки мить, вічно неспинна мить страждань, за якою не видно й проблиску миті відпочинку, і йому залишається тільки одне: його болі, але довкола в цілому світі нема нічого іншого, що могло б загоїти його рани, у нього лише стільки землі, скільки потрібно для двох його ніг, лише стільки опори, скільки покривають дві його руки, отже, стільки, скільки потрібно акробатові на трапеції у вар’єте, коли внизу ще й напинають страхувальну сіть.