Меґ Кебот - Щоденники принцеси

Я кинулася шукати свій рюкзак і пальто.

— Ага, — сказала я, — мені потрібно поновити картку метро.

Тато так дивно по-французьки фиркнув, як він уміє. Це щось середнє між фирканням і зітханням, таке собі фі ! А потім сказав:

— Ларс тебе відвезе.

Я відказала татові, що це зайве, бо ми з Лілі щодня зустрічаємося в «Астор Паласі», де разом сідаємо на шостий поїзд метро.

— Ларс може відвезти і твою подружку.

Я поглянула на маму. А вона — на тата. Ларс — татів водій. Він ходить за ним, як хвостик. Скільки я знаю свого тата — ну добре, все життя — у нього завжди був водій, зазвичай велетенський кремезний чолов’яга, який колись працював на президента Ізраїлю або когось такого.

Тепер, коли я знову про це думаю, то розумію, що ті хлопці — не що інше, як його охоронці.

Це ж треба.

Останнє, чого мені хотілося, — щоб татів охоронець відвозив мене до школи. Як я поясню це Лілі? О, не зважай, Лілі. Це просто татів водій. Ага, зараз. Єдина людина в школі імені Альберта Ейнштейна, яку привозить до школи водій, це з ніг до голови багатюща дівчинка з Саудівської Аравії на ім’я Тіна Хакім Баба. В її тата якась величезна нафтова компанія. Всі з Тіни приколюються, бо її батьки страх як трусяться, що її можуть викрасти десь між двадцять сьомою вулицею і Медісон, де наша школа, або між сімдесят п’ятою і п’ятою, де вона живе. У неї навіть охоронець є, він тягається за нею з класу в клас і перемовляється по рації з водієм. Як на мене, це трохи занадто.

Однак тато не відступав. Він казав, що мене має відвезти водій, бо я вже офіційно принцеса і треба дбати про мою безпеку. Вчора, коли я була просто Мією Тер- мополіс, я могла спокійно собі їхати на метро. Але сьогодні, коли я принцеса Амелія, — забудь.

Ну що ж, як скажете. Не варто було здіймати через це бучу. Бо існують ще гірші речі, про які слід похвилюватися.

Наприклад, в якій країні я житиму.

Коли я йшла, тато змусив Ларса зайти в квартиру і провести мене до машини; яка ганьба! І я ще почула, як тато запитує у мами:

— Гелен, а хто такий цей Джаніні, про якого говорила Мія?

Упс.

аb = а + b

Знайти b

аb — b = а

b (а — 1) = а

b = а /(а –1)

Лілі відразу помітила, що щось не так.

Вона повелася на те, що я їй заливала про Ларса:

— Ну, тато в місті, і в нього свій водій, і знаєш…

Але я не наважилася розповісти їй, що я принцеса.

Я згадала, з якою відразою Лілі розповідала тоді в своїй доповіді про християнських монархів: вони, мовляв, вважають, що на престол їх посадив сам Бог і тому вони мають звітувати не перед людьми, якими правлять, а лише перед Богом. Тим паче мій тато навіть до церкви ніколи не ходить, тільки коли Grandmère його потягне.

Лілі повелася на мою розповідь про Ларса, але все одно не відставала від мене через моє заплакане обличчя:

— Чого в тебе такі червоні й опухлі очі? Ти плакала? Чому? Щось трапилося? Що таке? Знову двійку схопила?

Я лише знизувала плечима і вдавала, що дивлюся у вікно на похмурі будинки наркоторгівців району Іст-Вілідж, через який ми проїжджали по дорозі до бібліотеки Рузвельта.

— Все добре, — сказала я. — Просто ПМС.

— Неправда. Місячні в тебе були минулого тижня. Я пам’ятаю, бо ти позичала у мене прокладку після фізкультури, а потім на обід з’їла цілі дві упаковки батончиків «Йодлз».

Іноді мені хочеться, щоб у Лілі не було такої доброї пам’яті.

— То колися. Що, Товстий Луї знову з’їв шкарпетку?

Узагалі-то я соромилася обговорювати свій менструальний цикл у присутності татового охоронця, бо Ларс дуже схожий на Болдуїна. Він дуже зосереджено вів машину, і гадаю, що не чув нас з переднього сидіння, але все одно було незручно.

— Нічого, — прошепотіла я, — просто мій тато, ну, ти знаєш.

— А, — сказала Лілі нормальним голосом. Я ще не говорила, що, коли Лілі розмовляє нормально, це значить дуже голосно? — Ти маєш на увазі його безплідність? Він досі через це переймається? Боже, йому що, не потрібно самопізнання?

І пішло-поїхало. Лілі почала розповідати про щось таке, що вона називає Юнгівським деревом самопізнання. Вона каже, що мій тато десь на нижніх гілках, і він ніколи не підніметься на вершину, якщо не буде сприймати себе таким, який він є, і не кине перейматися через свою нездатність продовжувати рід.

Гадаю, що це і мене стосується. Я теж десь унизу дерева самопізнання. Практично десь під корінням.

Але тепер, на алгебрі, все здається не таким уже й поганим. Я думала про це весь час у домашній кімнаті й врешті-решт зрозуміла: