Меґ Кебот - Щоденники принцеси

Через деякий час мені набридло бігти, і я спробувала вигадати, куди мені податися, бо вертатися додому я була ще не готова. Я знала, що до Лілі мені йти не можна. Вона запеклий ворог будь-якої (окрім народу) форми влади, яка править чи то прямо, чи то через обраних представників. Вона завжди говорить, що, коли влада зосереджується в руках однієї особи, якій право керувати країною передається у спадок, принципи соціальної рівyості й поваги до людини у суспільстві безповоротно втрачаються. Тому сьогодні справжня влада перейшла з рук правлячих монархів до рук конституційних асамблей, і тепер такі монархи, як королева Єлизавета, — це лише символи національної єдності.

Принаймні так вона колись сказала у своїй доповіді на уроці світових цивілізацій.

Мабуть, я згодна з Лілі, особливо стосовно принца Чарлза — він дійсно ставився до Діани, як до сміття, — але мій тато не такий. Так, він грає в поло і все таке, але він ніколи б не обклав нікого податками без попереднього обговорення.

Але я певна на всі сто: те, що народ Женовії взагалі не платить податків, все одно не переконало б Лілі.

Я знала, що перш за все тато подзвонить мамі, й вона буде вся на нервах. Ненавиджу, коли мама через мене хвилюється. Хоча вона і буває іноді безвідповідальна, але тільки по відношенню до рахунків і покупок. А щодо мене вона завжди відповідальна. Вона не така, як батьки деяких моїх друзів, що іноді забувають дати дітям гроші на метро. Деякі мої друзі кажуть батькам, що йдуть у гості до друга, а натомість зависають у барі, і батьки навіть не дзвонять до того друга і не питають в батьків, чи в них їхня дитина.

Моя мама не така. Вона ЗАВЖДИ це перевіряє.

Тому я знала, що було нечесно ось так утікати і змушувати її хвилюватися. Тоді я не дуже переймалася почуттями батька. Тієї хвилини я його доволі сильно ненавиділа. Але мені потрібно було побути на самоті. Ви ж розумієте, що треба трохи часу, аби звикнути до того, що ти принцеса. Може, деяким дівчатам це припало б до смаку, та тільки не мені. Я не дуже тямлю в дівчачих штучках, як там робити макіяж або вдягати панчохи й таке різне. Звісно, я можу це робити, якщо потрібно, але якщо в мене є вибір, то не роблю.

Узагалі ніколи не роблю.

Я йшла і йшла, сама не знаючи куди, і ноги ніби самі привели мене до Центрального зоопарку.

Я люблю Центральний зоопарк. Завжди любила, ще з дитинства. Він набагато кращий за Бронкський зоопарк, тому що він такий маленький і затишний, і звірі в ньому набагато прикольніші, особливо тюлені й білі ведмеді. Обожнюю білих ведмедів. У Центральному зоопарку є один білий ведмідь, і цілий Божий день він тільки те й робить, що плаває на спині. Чесно! Його якось навіть у новинах показували. Там виступав тваринний психолог і говорив, що ведмідь зазнає сильного стресу. Йому, мабуть, остогидло, що на нього цілий день витріщаються люди. Але потім йому накупили іграшок, і все стало добре. Він плюхається на спину за своєю загородкою — у Центральному зоопарку немає кліток, у них загородки — і спостерігає за тим, як ви за ним спостерігаєте. Іноді у нього в лапах м’ячик. Обожнюю цього ведмедя.

Та от, я виклала кілька доларів за вхід — ще одна перевага цього зоопарку: він дешевий — і ненадовго заскочила до білого ведмедя. Він почувався нібито нічого. Набагато краще, ніж я тоді. Його ж батько йому не сказав, що він спадкоємець трону якоїсь там країни. Мені стало цікаво, звідки той ведмідь узявся. Я сподівалася, що він був з Ісландії.

Через деякий час біля ведмежої загородки стало людно, і я пішла до будиночка з пінгвінами. Там трохи смерділо, але все одно було весело. У цьому будиночку є такі вікна, крізь які можна дивитися під воду і бачити пінгвінів: як вони плавають, з’їжджають з льодяних скель і взагалі добре проводять свій пінгвінячий час. Дітлахи торкаються рученятами скла, і коли до них підпливає пінгвін, вони починають верещати. Мене це так приколює! Ще там є лавочка, на якій можна посидіти, і саме на ній я зараз сиджу і пишу. Через кілька хвилин звикаєш до запаху. Гадаю, людина може звикнути до всього.

О Боже, не можу повірити, я щойно де написала! Я НІКОЛИ не звикну бути принцесою Амелією Ренальдо! Я навіть не знаю, хто це така! Звучить як назва ідіотської лінії косметики або ім’я героя з діснеївського фільму, який втратив пам’ять, а потім все згадав.

Що ж мені робити? Я НЕ МОЖУ переїхати до Женовії, просто НЕ МОЖУ! Хто буде доглядати за Товстим Луї? Мама не зможе. Вона забуває нагодувати себе, що вже про кота казати.