Меґ Кебот - Щоденники принцеси

Так от, ми сидимо, п’ємо чай, і він таким серйозним тоном починає розповідати мені, що він князь Женовії, а потім трапляється щось жахливе.

Я починаю гикати.

Гикавка на мене нападає тільки тоді, коли я вип’ю чогось гарячого, а потім поїм хліба. Не знаю чому, а в «Плазі» такого раніше ніколи не бувало. І тут тато каже:

— Міє, я хочу, щоб ти знала правду. Гадаю, ти вже достатньо доросла. Справа в тім, що я не можу мати більше дітей, і це дуже сильно вплине на твоє життя.

Я кажу тобі це чесно і відверто — я князь Женовії.

А я йому:

— Справді, тату? — Гик .

— Твоя мама завжди була проти того, що б я тобі це розповідав, і я з нею погоджувався. У мене було дуже… як би це сказати, незадовільне дитинство.

Можу уявити. Жити з Grandmère — це вам не мед. Гик .

— Я погодився з твоєю мамою, що палац — не найкраще місце для виховання дитини.

Потім він почав щось бурмотіти, як це він робить І тоді, коли я кажу йому, що я вегетаріанка, або коли мова заходить про маму.

— Звісно, тоді я не знав, що твоя мати виховуватиме тебе в богемній атмосфері в районі Гриніч-Вілідж. Хоча, маю зізнатися, тобі це не зашкодило. Більше того, я гадаю, що саме життя в Нью-Йорку прищепило тобі здоровий скептицизм щодо людської раси в цілому…

Гик . Він ще не бачив Лану Вайнберґер.

— … чого в мене не було до коледжу і, гадаю, через що мені зараз важко будувати стосунки з жінками…

Гик .

— … що я хочу сказати: ми з твоєю мамою вирішили, що не будемо тобі про це говорити, для твого ж добра. Розумієш, ми ніколи не думали, що може виникнути така ситуація, коли тобі доведеться успадкувати трон. Мені було лише двадцять п’ять, коли ти народилася. Я був упевнений, що зустріну іншу жінку, одружуся з нею, і в нас будуть діти. Але, на жаль, цього ніколи не буде. Отже, ти, Міє, є спадкоємицею трону Женовії.

Я знову гикнула. Мені вже ставало незручно. Це не була якась така маленька дівчача гикавочка. Це була потужна гикавка, через яку я аж підстрибувала на стільці, наче якась велетенська жаба. До того ж вона була гучна. Тобто дуже гучна. Німецькі туристи все поглядали на мене й хихикали. Я знала, що тато говорить мені суперсерйозні речі, але нічого не могла вдіяти зі своєю гикавкою! Я спробувала затамувати подих і лічити до тридцяти. Долічила до десяти і потім знову гикнула. Я поклала шматочок цукру собі на язика, щоб він розтав. Не спрацювало. Я навіть спробувала налякати себе, уявивши, як мама й містер Джаніні цілуються по-французькому, — і навіть це не подіяло.

Врешті-решт тато сказав:

— Міє? Міє, ти слухаєш мене? Ти взагалі чула, про що я говорив?

А я йому:

— Тату, вибач, я на хвилинку.

Він мав такий вигляд, ніби йому щось заболіло. Ніби живіт прихопило. Він якось безсило відкинувся на спинку стільця і сказав: «Іди». Тицьнув мені п’ять доларів, щоб я дала їх прибиральниці в туалеті. Звичайно, я поклала їх собі в кишеню. Подумати тільки, цілих п’ять баксів прибиральниці! Це ж треба, мені кишенькових грошей на тиждень дають десять!

Не знаю, чи були ви колись у жіночому туалеті в готелі «Плаза», але це най-найкращий туалет в усьому Манхеттені. Він весь рожевий, і там скрізь дзеркала й маленькі диванчики на той випадок, якщо ви подивитеся в дзеркало і знепритомнієте від своєї вроди. Отже, я влетіла туди, гикаючи, як навіжена, і всі жінки з такими собі гарненькими зачісками роздратовано витріщилися на мене, бо я порушила їхній спокій. Гадаю, через мене вони нерівно нафарбували собі губи.

Я зайшла до однієї з кабінок, у кожній з яких, окрім унітазу, є раковина, величезне дзеркало й туалетний столик з маленьким стільчиком, з якого звисають різноманітні щіточки. Я сіла на стільчик і спробувала зосередитися на тому, щоб не гикати. Замість цього я почала думати про те, що сказав тато.

Він князь Женовії.

Тепер мені все зрозуміло. Наприклад, коли я лечу до Франції, то заходжу на літак з терміналу, а коли прилітаю, мене забирають з літака раніше за всіх і відвозять в лімузині до тата в Міраньяк.

Я завжди думала, це тому, що він часто літає і в нього є якісь привілеї.

Але зараз я знаю: це тому, що він князь.

І ще одне: коли ми з Grandmère ходимо по магазинах в Женовії, ми завжди ходимо туди або до того, як вони офіційно відкриваються, або після того, як закриваються. Вона спочатку дзвонить туди і домовляється, щоб її впустили, і ще ніхто ніколи не відмовив. У Манхеттені, якби моя мама таке зробила, продавці в «Геп» пуза б порозривали від сміху.