Меґ Кебот - Щоденники принцеси

— До тебе князем Женовії був дідусь?

— Так… — сказав він.

— А Grandmère тоді… хто?

— Княгиня-вдова.

Я здригнулася. Ага, це все пояснює.

Тато мене спантеличив. Він усе дивився й дивився на мене, ніби сподівався, що я щось скажу. Врешті-решт, після того як я невинно йому повсміхалася і це не подіяло, я різко перехилилася через стіл і запитала:

— Добре. То й що?

Він розчаровано подивився на мене:

— Міє, невже ти не розумієш?

Я бумкнулася головою об стіл. Я знаю, що в «Плазі» такого робити не можна, але в ту хвилину я не помітила, що на нас дивиться Іванна Трамп [11] Іванна Трамп — чеська модель, що вийшла заміж за американського бізнесмена Дональда Трампа. .

— Ні… — сказала я. — Здається, ні. А що таке?

— Люба, ти більше не Мія Термополіс, — сказав він.

Через те, що я була народжена поза шлюбом, і через те, що моя мама не вірить у те, що вона називає патріархатом, вона дала мені своє прізвище, а не татове.

Я підвела голову.

— Не Мія Термополіс? — запитала я, проморгавшись. — Тоді хто я?

І він так собі сумно сказав:

— Ти Амелія Мігнонет Грімальді Термополіс Ренальдо, принцеса Женовії.

Так і сказав.

ЩО? ПРИНЦЕСА?? Я???

Ага, так я і повірила.

Яка з мене принцеса?! Я ані на грам не схожа на принцесу, і, коли тато почав мені говорити, що я принцеса, я ледь не розревлася. Я бачила своє відображення у великому золотому дзеркалі в іншому кінці ресторану: моє обличчя вкрилося плямами, як на фізрі, коли ми граємо у вибивайла і в мене влучають. Я дивилася в те велике дзеркало і запитувала в себе: і це обличчя принцеси?

Ви б на мене глянули. Ви ще ніколи в житті не бачили людину, таку не схожу на принцесу, як я. Точно кажу, у мене жахливе волосся — не пряме і не кучеряве. Тому мені треба коротко стригтися, інакше моя голова буде схожа на знак «Поступися дорогою». Воно ані біляве, ані чорняве, щось середнє — кольору сірої миші або брудної води. Привабливіше не буває! І в мне дуже великий рот, і немає грудей, і ноги як лижі. Лілі каже, що єдина приваблива риса в мені — це очі, мої сірі очі, але тієї хвилини вони були косі й червоні, бо я стримувалася, щоб не заплакати.

Принцеси ж не ревуть, правильно?

Потім тато почав гладити мою руку. Ні, все нормально, я люблю свого тата, але він мене зовсім не розумів. І все торочив, як йому шкода. А я нічого не могла відповісти, бо боялася розревтися ще дужче. Він казав, що все не так вже й погано, що мені сподобається жити з ним у Женовії і що я зможу приїздити додому, до своїх друзів, часто-часто.

І саме тоді я зірвалася.

Я не лише принцеса, а ще й маю ПЕРЕЇХАТИ???

Я майже відразу припинила плакати. Бо розлютилася, як вовк. Дуже сильно розлютилася. Я взагалі не часто гніваюся, бо боюся сварок і всього, що з ними пов’язано, але якщо я врешті-решт розлючуся, то стережіться.

— Я не поїду до Женовії, — викрикнула я.

Викрикнула я справді голосно, бо японські туристи озирнулися й витріщилися на мене, а потім почали перешіптуватися.

Тато був приголомшений. Востаннє я на нього кричала багато років тому, коли вони з Grandmère змовилися примусити мене з’їсти паштет з гусячої печінки. Мені начхати, що у Франції це делікатес; я не їм нічого, що колись ходило по землі й гагакало чи там крякало.

— Але ж Міє, — сказав батько заспокійливим тоном, — я гадав, ти зрозуміла…

— Все, що я зрозуміла, — сказала я, — це те, що ти брехав мені все моє життя. То чому я маю жити з тобою ?

Зізнаюся, що я сказала це точно, як у «Чудовій п’ятірці» [12] «Чудова п’ятірка» — серіал, що йшов по телебаченню в США з 1994-го по 2000 рік. ; і мені шкода, що я повелася саме так, як у «Чудовій п’ятірці». Я скочила на ноги, перекинувши свій великий золотий стілець, і кулею вилетіла з ресторану, ледь не збивши з ніг того портьє-сноба.

Гадаю, тато хотів кинутися за мною, але я справді швидко бігаю, коли хочу. Містер Вітон завжди хоче затягнути мене на змагання, але це навіть смішно, бо я ненавиджу гасати без причини. Для мене якась літера на ідіотській куртці — ще не привід бігти, раз мені самій це не потрібно.

Як там що, а я рвонула вниз по вулиці повз дурних коней та екіпажі для туристів, повз великий фонтан із золотими статуями, повз машини біля магазину іграшок «Сворз», просто до Центрального парку, де було вже темнувато, холодно й моторошно, але мені було все одно. Ніхто б на мене не напав, бо в мене зріст п’ять футів дев’ять дюймів і на мені були військові черевики й рюкзак з наклейками, на яких було щось на зразок «ПІДТРИМУЙТЕ ГРІНПІС» чи «ЗА ТВАРИН ПОШМАТУЮ». Ніхто не захоче зв’язуватися з дівчиною у військових черевиках, особливо якщо вона ще й вегетаріанка.