Меґ Кебот - Щоденники принцеси

А ще я помітила, що в Міраньяку ми ніколи не їмо на людях. Ми завжди їмо в палаці або іноді ходимо до сусіднього палацу, Мірабу. Його власники огидні британці з цілою купою шмаркатих дітей, які постійно гризуться і кажуть «А він дражниться» та «Ідіот». Одна з менших дочок, Ніколь, вважається моєю подругою. Але якось вона розповіла мені, що лизалася з хлопцем, а я не знала, що таке лизатися. Тоді мені було лише одинадцять, хоч це й не виправдання, бо їй було стільки ж.

Я подумала, що лизатися — це якесь дивне британське слово, на зразок «біфштекс» або «повітряний наліт». А потім за обідом я сказала це слово в присутності батьків Ніколь, і після цього діти зі мною не розмовляли.

Цікаво, чи знають брити, що мій батько — князь Женовії. Авжеж, знають. Боже, вони, мабуть, думали, що я розумово відстала.

Багато людей і гадки не мають, що таке Женовія. Це я точно знаю, бо, коли я робила доповідь, більше ніхто з класу про неї не знав. І мама не знала до того, як познайомилася з батьком. У цій країні не народжувалися знаменитості. Ніхто з Женовії ніколи нічого не винайшов, не написав і не став кінозіркою. Багато женовіанців, як мій дідусь, воювали проти нацистів у Другій світовій війні, але, окрім цього, вона більше нічим не відома.

Однак люди, що хоч раз чули про Женовію, люблять туди їздити, бо це дуже гарна країна. Там майже весь рік світить сонце, позаду видніються засніжені Альпи, а спереду — кришталево-блакитне Середземне море. В ній багато пагорбів, а деякі з них такі ж круті, як у Сан-Франциско, і на більшості з них ростуть оливкові дерева. Більше за все прибутку, пам’ятаю зі своєї доповіді, Женовія отримує з експорту оливкової олії, яка дуже дорога і яку, каже мама, використовують тільки для салатів.

Там і gалац є. Він якийсь навіть відомий, бо там колись знімали фільм «Три мушкетери». Я в ньому ніколи не була. Але ми з Grandmère проїжджали повз нього. Він весь у вежах та опорах й різних таких штуках.

Прикольно, що кожного разу, коли ми проїжджали повз нього, Grandmère вдавалося не проговоритися, що вона ж там живе.

Гикавка минула. Гадаю, можна повертатися до «Палм Корту».

Дам прибиральниці долар, хоча в мене вона не прибирала.

Агов, я можу собі це дозволити: мій тато князь!

Я така збуджена, що ледь можу писати, до того ж люди постійно штовхають мене під лікоть, і ще тут темно, але це байдуже. Треба негайно записати все так, як було. Бо коли я завтра прокинуся, то подумаю, що це був лише страшний сон.

Але це не страшний сон. Це НАСПРАВДІ.

Я нікому не скажу, навіть Лілі. Лілі НЕ ЗРОЗУМІЄ. НІХТО не зрозуміє. Тому що ніхто, кого я знаю, ніколи не опинявся у такій ситуації. Ніхто ніколи не лягав спати однією людиною і не прокидався на ранок зовсім іншою.

Коли я проткалася в жіночому туалеті в «Плазі» й повернулася до столика, то побачила, що на місці німців уже сидять якісь японці. Воно й краще. Японці були набагато тихіші. Тато розмовляв з мамою, я це відразу зрозуміла. На його обличчі був такий вираз, який з’являється лише тоді, коли він розмовляє з мамою. Він говорив:

— Так, я їй сказав. Ні, вона начебто не засмутилася.

Він поглянув на мене:

— Ти засмутилася?

Я сказала:

— Ні.

Бо я справді не була засмучена — ТОДІ не була.

Він сказав у телефон:

— Вона каже — ні.

Він хвилину слухав, а потім знову, поглянувши на мене, сказав:

— Хочеш, щоб прийшла мама і допомогла все пояснити?

Я похитала головою:

— Ні. Їй потрібно закінчити ту картину в змішаній техніці для галереї «Келлі Тейт». Вона їм потрібна до наступного вівторка.

Тато повторив це мамі. У відповідь та щось пробуркотіла. Вона завжди буркотить, коли я нагадую їй, що потрібно намалювати якусь картину в певний строк. Мама любить працювати, коли до неї навідується муза. Просто тато оплачує всі наші рахунки, тобто проблем із цим немає, але дорослі не повинні поводитися так безвідповідально, навіть якщо вони художники. Клянуся, якби я колись зустріла маминих муз, я б їм швиденько надавала стусанів, та так швиденько, що вони б і не схаменулися, хто це зробив.

Урешті-решт тато закінчив говорити по телефону і подивився на мене.

— Вже краще? — запитав він.

Гадаю, він помітив, що гикавка минула.

— Краще, — сказала я.

— Ти взагалі розумієш, про що я тобі тут торочу, Міє?

Я кивнула.

— Ти князь Женовії.

— Так… — сказав він, ніби хотів продовжити.

Я не знала, що мені ще сказати, тому запитала:,