Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

На терасі запала тиша. Зацікавлені відвідувачі підійшли ближче або обернулися від своїх столиків.

– Хто провадить?

– Зарано щось сказати, – пояснив офіціант авторитетним тоном. – Швидкі авта стартують лише тепер.

– Скільки авт бере участь у перегонах? – запитав Пестре.

– Майже п’ятсот.

– О Господи! – озвався хтось. – А як довго їхатимуть?

– Понад тисячу шістсот кілометрів, пане. При доброму середньому показнику 15–16 годин. Може, навіть менше. Але в Італії дощить. Над Брешією шаленіє буря.

Трансляція добігла кінця. Офіціант відніс приймач усередину. Ліліан відкинулася на спинку стільця. Вона бачила перед собою літнє кафе, освітлене тихим золотистим післяполудневим сонцем, чула легке подзвонювання крижинок у келихах і стукіт порцелянових тарілочок, які відвідувачі клали на купку, щоб показати, скільки вина вони випили, – і в той же час перед очима Ліліан стояла зовсім інша картина, безбарвна і прозора, як молюски у воді, так що за нею можна було розрізнити стільці та столи кафе, і одночасно дуже ясна й виразна. Ліліан бачила сіру Ринкову площу в Брешії, чула безликий шум, примари авт пролітали одне за одним, а в кожному – дві маленькі іскорки життя, які не хотіли нічого іншого, тільки ризикувати собою.

– У Брешії падає дощ, – сказала. – Де, власне, лежить та Брешія?

– Між Міланом і Вероною, – відказав Пестре. – Повечеряєте сьогодні зі мною?

Усюди клаптями звисали гірлянди, обірвані дощем. Мокрі полотнища прапорів з шумом вдарялися об щогли. Буря шаленіла, можна було подумати, що й у хмарах мчать одне за одним невидимі авта. Штучні громи чергувалися з натуральними, на рик авта відповідав згори блиск і гуркіт грому.

– Ще п’ять хвилин, – сказав Торріані.

Клерфе сидів за кермом. Не був надто напруженим. Знав, що не має шансів, але в перегонах завжди траплялися несподіванки, а в довгих перегонах велику роль відігравав випадок.

Думав про Ліліан і про «Тарґа Флоріо». Тоді забув про неї і її ненавидів, бо під час перегонів раптом подумав про неї знову й тому не міг зосередитися. Перегони були важливішими, ніж вона. Тепер було інакше. Він не був уже певний і думав про неї, але не розумів, що це залежить тільки від його волі. Дідько зна, чи є ще вона в Парижі. Вранці він розмовляв з нею по телефону, але в пануючому тепер шумі ранок здавався нескінченно віддаленим.

– Ти вислав телеграму до Ліліан?

– Так, – відказав Торріані. – Ще дві хвилини.

Клерфе кивнув. Авто виїхало повільно з Ринку й зупинилося. Перед ними нікого вже не було. Тепер увесь день, що залишився, і частину ночі найважливішою людиною на світі стане для них суддя з секундоміром у руках. «Так мало бути, – подумав Клерфе. – А вийшло не так. Надто багато я думаю про Ліліан. Краще б я посадив за кермо Торріані, але тепер уже запізно».

– Двадцять секунд, – сказав Торріані.

– Слава Богу! Рушай до дідька!

Стартер змахнув прапорцем і авто блискавично рвонуло з місця. Пролунали вигуки юрби.

– Стартував Клерфе, – оголосив диктор, – Торріані їде механіком.

Ліліан повернулася до готелю. Відчувала, що має температуру, але вирішила її зігнорувати. У неї часто піднімалася температура, часом на градус, часом більше, і вона знала, що це означає. Поглянула в дзеркало. «Зате вечорами виглядаєш не такою змученою», – подумала вона й усміхнулася. Ліліан згадала про нову хитрість, винайдену нею, завдяки їй підвищена температура перетворилася з ворога в щовечірнього друга, який надавав її очам блиску, а обличчю – ніжного пожвавлення.

Коли відступила від дзеркала, побачила на столі дві телеграми. Клерфе, подумала вона, і її серце бурхливо й панічно забилося. Але що могло статися так швидко? Вичекала хвильку, вдивляючись у складені й заклеєні шматки паперу. Потім обережно підняла перший і розгорнула. То була телеграма від Клерфе: «Стартуємо за 15 хв. Потоп. Не відлітай, Фламінго».

Відклавши одну телеграму, розкрила другу. Боялася її ще більше, ніж попередньої, то могла бути телеграма від керівництва перегонів, що повідомляла про якийсь випадок, але й ця була від Клерфе. Чому він це робить? Хіба не знає, що кожна телеграма тепер будить у ній тривогу?

Відчинила шафу, щоб вибрати сукню на вечір. Пролунав стукіт. За дверима стояв портьє.

– Я приніс радіо, мадемуазель. Ви легко впіймаєте на ньому Рим і Мілан, – сказав він і ввімкнув приймач у мережу. – І тут ще одна телеграма.

«Скільки він їх ще пришле? Найкраще, якби в сусідньому покої посадив детектива, щоб мене контролювати». Вона вибрала ту саму сукню, яку носила у Венеції. Після чистки на ній не залишилося жодних плям. Відтоді вона почала вірити, що сукня приносить їй щастя, і трактувала її як талісман. Ліліан тримала її міцно в руці, коли відкривала останню телеграму. Ця була не від Клерфе, йому просто бажали успіху. Як вона опинилася в неї? Поглянула на підпис у западаючих сутінках. Ґольманн. Санаторій «Белла Віста».