Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Я хочу тільки нездійсненного, – не замислюючись, відповів поет.

Ліліан з вдячністю поглянула на нього.

– Тоді вам нічого більше бажати, – сказала вона. – Ви все вже маєте.

– Я і не бажаю собі нічого, окрім такої слухачки, як ви! – заявив Жерар з похмурою галантністю і прогнав художника, який, завершивши портрет Ліліан, підійшов до столика. – Назавжди. Ви розумієте мене!

– Я візьму цю картину, – сказав Клерфе розчарованому рисувальнику.

Він увійшов до кафе ззаду і зараз несхвально роздивлявся Жерара.

– Забирайтеся, – сказав Жерар. – Хіба ви не бачите, що ми розмовляємо? Бог мені свідок, нам безперервно хтось перешкоджає. Гарсоне, ще два перно! І я прошу викинути цього пана!

– Три, – сказав Клерфе, сідаючи.

Художник продовжував стояти мовчки біля нього в дуже красномовній позі. Клерфе йому заплатив.

– Тут дуже мило, – сказав він, звертаючись до Ліліан. – Шкода, що ми раніше сюди не ходили.

– А хто ви, непрошений гостю? – поцікавився Жерар, далі переконаний, що Клерфе є, либонь, звідником і пробує якихось звичних трюків, щоб зазнайомитися з Ліліан.

– Директор божевільних у Сен-Жермен де Пре, мій сину, і ця дама є однією з наших пацієнток. Сьогодні в неї вихідний. Щось уже сталося? Я запізнився? Гарсоне, заберіть ніж. І виделку теж.

Цікавість поета взяла гору над скептицизмом.

– Справді? – шепнув. – Я завжди хотів…

– Спокійно, можете говорити голосно, – перебив його Клерфе. – Вона обожнює свою ситуацію. Досконалий брак відповідальності. Не підлягає жодному праву. Навіть якби скоїла вбивство, її б виправдали.

Ліліан розсміялася.

– Навпаки, – сказала Жерарові. – То мій колишній чоловік. Утік із божевільні. Та ще й мене звинувачує.

Поет не був дурнем. Крім того він був французом. Зрозумівши все, він піднявся з чарівною усмішкою.

– Деякі люди йдуть надто пізно, а деякі – дуже рано. Треба йти вчасно. Так сказав Заратустра. Мадам, завтра вас тут чекатиме вірш, я залишу його в офіціанта.

– Мило, що ти прийшов, – сказала Ліліан. – Якби я зараз спала, мене б це все оминуло. Зелене світло й солодкий бунт крові. І ця трясовина, і ластівки над нею.

– Іноді мені за тобою важко встигати, – задумливо вимовив Клерфе. – Пробач мені. За тиждень з тобою відбувається стільки перетворень, скільки з іншими жінками не відбувається за роки, ти схожа на рослину в руках йога – за кілька хвилин вона встигає вирости й розквітнути.

«І вмерти», – подумала Ліліан.

– Я мушу це робити, Клерфе. Я стільки ще маю надолужити. Тому я така поверхнева. На мудрість буде згодом ще досить часу.

Він узяв її долоню і поцілував.

– Я ідіот. І щодня більший. Але я не маю нічого проти цього. Мені це подобається. Аби тільки ти була поруч. Я дуже тебе кохаю.

Раптом перед кав’ярнею спалахнула голосна сварка. Миттєво з’явився поліцейський, кілька алжирців жестикулювало, якась дівчина кляла, забігали галасливі газетярі.

– Ходи, – сказала Ліліан. – У мене залишилося трохи вина.

– А коли ви її надішлете? – поцікавилася Ліліан.

Продавчиня в Баленсіаґи усміхнулася.

– Якнайшвидше, як тільки це буде можливо.

– За тиждень?

– За два тижні. То дуже не проста сукня. Ми не зможемо пошити швидше. Але сьогодні почнемо.

Продавчиня записала мірку.

– Трохи ви схудли, мадам.

– То правда. Хоч як би я старалася, але не повнію.

– Що за щастя!

– Так, – сказала Ліліан. – Для деяких людей це справді щастя!

Вона вийшла на вулицю Георга V. Полудень привітав її золотом, вітром і автами. Спинилась на хвилю і задумалася про замовлені сукні. Власне, вона не збиралася вже нічого купувати, вважаючи, що тих суконь, які має, їй вистачить до кінця життя, але Клерфе знову наполягав, що мусить їй щось подарувати, отже, врешті вона взяла ще й цю за Венецію: кровотеча, яку там пережила, вартувала їй, імовірно, дні й тижні життя, але замість з цього приводу зануритись у смуток, нарікання і тугу, простіше було вирішити, що завдяки цьому менше витратить на своє утримання і може собі купити на одну сукню більше. Ліліан вибирала її винятково старанно. Спочатку думала, що буде надто екстравагантна, але потім виявилося, що вона найпростіша з усіх, які мала. Екстравагантною була сукня, яку їй подарував Клерфе, так вона виразила свій протест проти Тулузи й того, що вона розуміла під цим словом.

Вона усміхнулася до себе в дзеркалі якоїсь вітрини. «У деяких речах не можна взагалі бути поверхневим, – подумала. – І сукні можуть складати більшу моральну опору, ніж усі обґрунтовані аргументи, бути чимось більшим, ніж будь-яка мудрість чи зрадлива радість, і навіть чимось більшим, ніж коханий». Не було в цьому жодної легковажності, тільки потреба усвідомлення і великої сили впливу малих речей.