Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Дуже обережно поклала картку на столі. «Сьогодні день духів», – подумала вона й сіла на ліжку. У балакучому ящику сидить Клерфе, він тільки й чекає моменту, коли зможе заповнити ревом своїх двигунів її кімнату, а тепер ще ця телеграма, яка дозволяє мовчазним духам витріщатися у вікно.

То було перше повідомлення, яке вона отримала з санаторію. Сама жодного разу не написала. Просто не хотіла. Хотіла раз і назавжди мати все це позаду. Вона настільки була впевнена, що ніколи туди не повернеться, що прощання здавалося смертю.

Вона довго сиділа в тиші. Врешті перекрутила кружальця радіо, звучали новини. Рим увірвався до кімнати потоком слів і галасом з назвами відомих і невідомих місцевостей і міст – Мантуя, Равенна, Болонья, Аквіла, – з годинами і хвилинами, зі збудженим голосом диктора, який трактував виграні хвилини, мов святий Ґрааль, водночас описуючи дефекти водяних помп, заклинених поршнів і поламаних бензопроводів, наче катастрофу у світовому масштабі, він бурею приніс до покою перегони з часом, біснувату гонитву, що має на меті здобуття кількох секунд, але люди гналися там не за життям, вони боролися за те, щоб по мокрій трасі з десятьма тисячами закрутів і натовпом, що верещить, бути на кількасот метрів раніше в якомусь місці, яке за секунду треба було покинути, то була шалена гонитва, мовби людину переслідувала атомна бомба. «Чому я цього не розумію? – думала Ліліан. – Чому я не відчуваю нічого з ентузіазму мільйонів людей, які цього вечора й цієї ночі вишикувалися уздовж доріг Італії? Чи я не повинна відчувати це глибше? Чи моє власне життя не нагадує перегони? Хіба я сама не мчу вперед, прагнучи якомога більше увірвати від долі, і хіба не женуся за примарою, яка утікає, мов штучний заєць від зграї хортів?»

«Флоренція, – повідомив голос у радіо тріумфальним тоном і почав називати по черзі години і хвилини, прізвища й марки авт, середні показники й максимальні швидкості, після чого додав з гордістю: – Якщо водії так їхатимуть і далі, то досягнуть Брешії за рекордний час».

Ця фраза потрясла Ліліан. У Брешії! І знову вони опиняться в маленькому провінційному містечку з гаражами, кав’ярнями і крамничками, там саме, звідки вирушили. Знехтувавши смертю, вони цілу ніч мчатимуть з нерухомими, замасковілими, вкритими кіптявою обличчями, а вдосвіта їх звалить з ніг страхітлива втома, але вони мчатимуть далі й далі, мовби йшлося про найважливішу річ на світі – а все тільки для того, щоб повернутися до малого провінційного міста, з якого виїхали! З Брешії до Брешії!

Вона вимкнула радіо й підійшла до вікна. Із Брешії до Брешії! Чи є промовистіший символ безглуздості? Чи життя для того дарувало їм такі дива, як здорові легені й серце, такі незбагненні хімічні фабрики, як печінка й нирки, а також білу м’яку масу в черепі, яка ще фантастичніша, ніж усілякі зіркові системи, – лише для того, щоб вони ризикували і, якщо матимуть щастя, вернулися до Брешії? Що за жахлива дурість!

Ліліан дивилася на вервицю авт, що безперервно сунули вздовж набережної. Хіба не всі вони їхали з Брешії до Брешії? З Тулузи до Тулузи? Від самовдоволення до самовдоволення? Від самообману до самообману? «І я також! – міркувала вона. – Мабуть, я також! Але де моя Брешія?» Ліліан поглянула на телеграму від Ґольманна. Там, звідки вона надійшла, не було жодної Брешії. Ані Брешії, ані Тулузи. Там була тільки безголоса, невблаганна боротьба, боротьба за змогу дихати на цій межі, за якою нема вже нічого. Там не було самовдоволення і самообману. Вона відвернулася і ходила з хвилину кімнатою. Торкалася своїх суконь, і раптом їй здалося, що з них осипається попіл. Вона взяла свої щітки і гребені й відразу ж відклала, не усвідомлюючи, що тримала в руках. «Що я зробила? – подумала вона. – І що я роблю?» У вікно тінню проникло передчуття, що вона зробила якусь помилку, непоправну помилку, якої неможливо було уникнути.

Ліліан почала одягатися до вечері. Телеграма далі лежала на столі. У світлі лампи здавалася світлішою за решту предметів у кімнаті. Час від часу Ліліан зиркала на неї. Чула плюскіт ріки, відчувала запах води й листя на деревах. «Що вони тепер роблять там, у горах? – подумала Ліліан і занурилася в спогади. – Чим зайняті люди в санаторії в той час, як Клерфе мчить темним шосе Флоренції за світлом своїх фар?» Повагавшись секунду, вона зняла слухавку й назвала номер санаторію.

– Зараз буде Сієна! – гукнув Торріані. – Заправка, зміна опон.

– Коли?