Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Я маю Рим. Я радію, що вам краще.

– А ви, Ліліан?

– Дуже добре. А…

– Може, і добре, що ви не в Брешії, там люта буря і злива – хоча я б не витримав, я б мусив там бути. Як ся маєте, Ліліан?

Вона знала, у чому річ.

– Добре, – сказала вона. – А як усе виглядає в горах?

– Так, як завжди. За кілька місяців небагато змінилося.

За кілька місяців? Хіба то не були роки?

– А як ся має… – завагалася вона, але враз усвідомила собі, що зателефонувала ж бо саме з цього приводу. – Як ся має Боріс?

– Боріс Волков? Рідко його бачу. Не заглядає вже до санаторію. Думаю, що з ним усе добре.

– Але ви його зустрічали?

– Так, звичайно. Щоправда, це було два чи три тижні тому. Він ішов на прогулянку зі своїм собакою, тим вівчуром, ви ж бо його знаєте. Ми з ним не спілкувалися. А як там унизу? Так, як ви собі уявляли?

– Більш-менш так, – мовила Ліліан. – Адже все залежить від тебе самого. У горах ще сніг?

Ґольманн розсміявся.

– Сніг уже зійшов. Цвітуть луги. Ліліан, – зробив він паузу, – я за кілька тижнів звідси вийду. То не брехня. Далай-лама мені сказав.

Ліліан не повірила. Кілька років тому їй так само казали.

– Це чудесно, – сказала вона. – Тоді побачимося тут. Передати Клерфе?

– Краще поки що ні, щодо цього я забобонний. О, саме надають нові вісті! Ви, певно, теж хочете їх послухати! До побачення, Ліліан!

– До побачення, Ґольманне.

Вона хотіла щось додати у зв’язку з Борісом, але не зробила цього. Якусь хвилю вдивлялася в чорну слухавку, потім обережно відклала її і поринула в думках, не стежачи за їхнім перебігом, аж врешті зауважила, що плаче. «Яка я дурна! – подумала вона, встаючи. – За все треба платити. Невже я могла вирішити, що вже розплатилася?»

– У наші дні перебільшують значення слова «щастя», – сказав віконт де Пестре. – Існували епохи, коли це слово було взагалі невідоме. Тоді його не плутали зі словом «життя». Почитайте з цього огляду китайську літературу періоду розквіту, індійську, грецьку. Люди цікавилися у той час не емоціями, в яких корениться слово «щастя», а незмінним і яскравим відчуттям життя. Коли це відчуття зникає, починаються кризи, плутанина, романтика й ідіотичний пошук щастя за будь-яку ціну.

– А хіба відчуття життя не ерзац?

– І він більш гідний людини.

– Ви думаєте, що для людини неможливе щастя без відчуття життя?

– Майже неможливо. Але ви, як на мене, виняток. Якраз це мене у вас і зачаровує. Ви маєте і те, і друге. Але передумовою для цього є стан глибокого відчаю, марно намагатися назвати на ім’я цей стан, так само як і визначити, що таке відчай. Ясно тільки одне: це лежить поза всілякою анархією – на полярній рівнині, яка не знає смутку. Ваші смуток і бунт, думаю, руйнувалися взаємно вже давно. Тому дрібні речі мають ту саму вартість, що й значні. Дрібниці заблищали.

– Відчувається XVIII сторіччя, – сказала Ліліан з легкою посмішкою. – Хіба не ви його останній нащадок?

– Його останній шанувальник.

– Хіба тоді про щастя не говорили більше, ніж будь-коли?

– Тільки у важкі часи, і то, кажучи та мріючи про нього, люди були куди практичніші за нас – у широкому сенсі.

– Доки не ввели гільйотину.

– Доки не ввели гільйотину й не відкрили «право на щастя», – підтвердив Пестре. – Від гільйотини нікуди не сховаєшся.

Ліліан випила вино.

– Чи це все часом не є лише довгою прелюдією до тієї пропозиції, яку ви мені маєте намір зробити, – стати вашою метресою?

Пестре зберіг незворушність.

– Можете називати це як завгодно. Я пропоную створити для вас такі умови, яких ви потребуєте. Чи, точніше, такі умови, які, на мою думку, личать вам.

– Дати каменю відповідну оправу?

– Оправу, якої гідний дуже коштовний камінь.

– І я мушу погодитися, бо я в глибокому відчаї?

– Ні, бо ви надзвичайно самотні. І надзвичайно мужні, мадемуазель. Прийміть мої компліменти! І пробачте мені за наполегливість. Але діаманти такої чистої води зустрічаються украй рідко.

Пестре поставив келих на стіл.

– Хочете послухати останні вісті про перегони в Італії?

– Тут? У «Максимі»?

– Чом би й ні? Альбер, тутешній господар, виконує і не такі забаганки, коли захоче. А він захоче, якщо справа стосується вас. Я це відразу зрозумів, Альбер має набите око.

Оркестр за традицією почав грати мелодії з «Веселої вдови». Офіціанти прибирали зі столу. Збоку з’явився Альбер і наказав подати до столика пляшку коньяку, на якій не виявилося ні шару пилу, ні етикетки з гербом Наполеона, зате була маленька наліпка, надписана від руки.