Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Ні, то не був постріл, – пояснив він у слухавку й поклав.

– Думаю, вам варто випити, – сказала Ліліан. – У цей момент мені нічого іншого не спало на думку, портьє чекав увесь вечір на відкриття цієї пляшки. Сподіваюся, це не блюзнірство.

Жерар похитав головою і хапливо випив. Дивився при цьому на телефон. Вочевидь, боявся, що поліція може встановити, звідки він телефонував.

– Вони думали, що тут хтось стріляв, – промовив він. – А то був лише корок. Чому трагічні речі часто так страшно комічні?

Ліліан подала йому пляшку, щоб налив.

– Я мушу йти, – сказав він.

– Цього разу мусите йти ви. Добраніч, Жераре.

Він глянув на пляшку.

– Я можу її забрати, якщо ви вже не хочете.

– Ні, Жераре. Одне або друге.

Ліліан побачила, як той швидко зникає за дверима. «Тепер прийде ніч, наодинці», – подумала вона і вручила пляшку портьє.

– Прошу це випити. Чи радіо ще нагорі?

– Звичайно, мадемуазель.

Ліліан піднялася сходами. Радіо виблискувало в темряві хромом і склом. Ліліан запалила світло й чекала якийсь час біля вікна, чи проїде поліцейське авто. Не проїхало. Повільно роздяглася. Задумалася, чи порозвішувати довкола себе на ніч сукні, свої союзниці, але не зробила цього. «Той час, коли вони могли мені допомогти, минув», – подумала Ліліан. Вона не погасила світло й прийняла снодійне.

Прокинулася з таким відчуттям, мовби її викинуто з якогось місця. Сонце своїм промінням дзьобало крізь штори лампочку, яка світилася упродовж усієї ночі. Розпачливо дзвонив телефон. «Поліція», – подумала й підняла слухавку. То був Клерфе.

– Ми саме дісталися до Брешії!

– Так, до Брешії. – Ліліан струснула рештки сну, що западався в забуття. – Отже, ти доїхав!

– Шостим, – Клерфе розсміявся.

– Шостим. Чудово.

– Дурниця! Завтра я повертаюся. А зараз мушу виспатися. Торріані вже спить у кріслі.

– Так, виспись. Добре, що ти зателефонував.

– Поїдеш зі мною на Рив’єру?

– Так, коханий.

– Чекай на мені.

– Так, коханий.

– Не виїжджай ніде до мого повернення.

«А куди б я мала поїхати? – подумала вона. – До Брешії?»

– Чекаю на тебе, – відповіла вона.

Опівдні Ліліан ішла вулицею Сени. Вулиця була така, як завжди. Ліліан шукала якоїсь згадки на газетних шпальтах. Не знайшла нічого. Те, що померла людина, було річчю надто дріб’язковою, щоб заслужити на згадку в газеті.

– Я купив цей дім за багато років до війни, – сказав Клерфе. – Тоді можна було купити за безцінь пів-Рив’єри. Я ніколи тут не мешкав, а сюди завіз лише кілька речей. Як бачиш, він збудований у найгидкішому стилі, але ці ліпні орнаменти можна повідбивати, а дім модернізувати й облаштувати.

– Навіщо? Ти справді хочеш тут мешкати?

– Чом би й ні?

Ліліан виглянула з зануреного в півтемряву покою на темніючий сад із гравієвими алеями. З цього місця не видно було моря.

– Але ж, Клерфе! – сказала вона з посмішкою. – Ти можеш поселитися тут, коли матимеш шістдесят п’ять років! Не раніше. Після трудового життя в Тулузі. Тоді, якщо захочеш, зможеш тут провадити зразкове життя французького рантьє з недільним обідом у «Готель де Паріс» і екскурсією до казино.

– Сад великий, а дім можна розбудувати, – незворушно відказав Клерфе. – Я маю на це гроші. Сподіваюсь, що після перегонів у Монако ще щось до того докладу. Чому ти вважаєш, що тут так страшно мешкати? А де б ти хотіла мешкати?

– Я не знаю, Клерфе.

– Такі речі треба знати! Принаймні приблизно.

– Я ні, – відповіла Ліліан, впадаючи в легку паніку. – Ніде. Хотіти десь мешкати означає завжди хотіти десь померти.

– Узимку тутешній клімат у сто разів кращий, ніж у Парижі.

– Узимку! – повторила Ліліан, ніби говорила «Сиріус», або «Стікс», або «вічність».

– Зима мине швидко. Якщо ми хочемо встигнути, треба незабаром почати перебудову.

Ліліан роззирнулася по похмурому приміщенню. Вони не вперше розмовляли на цю тему. «Я не хочу бути тут ув’язнена», – подумала вона.

– Хіба ти не мусиш взимку працювати в Тулузі?

– Одне другому не заважає. Я хочу, щоб узимку ти жила в найкращому для тебе кліматі.

«Яке мені діло до клімату?» – подумала Ліліан і сказала з відчаєм:

– Найкращий клімат там, де санаторій.

Клерфе подивився на неї.

– Тобі треба повернутися до санаторію? – Ліліан мовчала. – Ти б хотіла туди повернутися?

– Що мені на це відповісти? Хіба я не тут?

– Ти радилася з лікарем? Ти взагалі зверталася хоч раз тут до лікаря?

– Мені нема чого радитися з лікарем.