Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Мені він не потрібен. Я не плаваю, ти ж знаєш.

Клерфе швидко зиркнув на неї.

– Знаю. Ти втомилася?

– Ні.

– Те, що «червоне» випало дев’ять разів підряд, – дивний випадок, – сказав Фіола. – Лише раз мені довелося побачити ще довшу смугу везіння. «Чорне» випало дванадцять разів. Це сталося ще до війни. Тоді максимальні ставки на деяких столах були набагато вищі, ніж зараз. Гравець, який ставив на «чорне», зірвав банк. Він ставив на «чорне» і ще на «тринадцять». За дванадцять кіл кулька шість разів упала на «тринадцять». Це була справжня сенсація. Усі ставили так само, як він. Так він двічі за ніч зірвав банк. Це був росіянин. Як же його звали? Здається, Волков. Так, Волков.

– Волков? – недовірливо запитала Ліліан. – Але ж не Боріс Волков?

– Так! Боріс Волков. Ви його знали?

Ліліан похитала головою. «Таким не знала», – подумала вона. Ліліан бачила, що Клерфе спостерігає за нею.

– Цікаво, що з ним сталося опісля, – мовив Фіола. – То була людина, яка викликала тут сенсацію. Один з останніх гравців у давньому великому стилі. Крім того, чудовий стрілець. Він приїжджав тоді з Марією Андерсен. Може, ви чули про неї. Одна з найпрекрасніших жінок, яких я будь-коли бачив. Вона загинула в Мілані під час бомбардування. – Фіола обернувся до Клерфе. – Ви також ніколи не чули про Волкова?

– Ніколи, – підтвердив Клерфе.

– Дивно! Він брав участь також у кількох перегонах. Звичайно, як аматор. Я ніколи не бачив людину, яка могла стільки випити. Напевно, він сам себе загубив, враження було таке, що він цього прагне.

Обличчя Клерфе спохмурніло. Він зробив знак офіціантові, щоб той приніс ще одну пляшку вина.

– Ви ще сьогодні гратимете? – запитав Фіола Клерфе. – Звичайно ж, ні.

– Чому? Смуги везіння теж приходять смугами. Можливо, сьогодні знову «чорне» вийде тринадцять разів підряд.

– Він не повинен грати далі, – сказав Фіола Ліліан. – Не сьогодні. Це старий принцип, як світ.

Ліліан глянула на Клерфе. Цього разу він не попросив її бути поруч, щоб приносити йому щастя. І вона знала чому. «Який він дитячий, – подумала вона з ніжністю, – і як безглуздо він ревнує! Невже він раптом забув, що справа не в комусь іншому, а тільки у власному почутті?»

– Грати потрібно вам, – сказав Фіола. – Ви тут уперше. Чи не хочете зіграти за мене? Ходімо!

Вони підійшли до іншого столу. Фіола почав робити ставки. За кілька хвилин Ліліан теж придбала трохи жетонів. Вона грала обережно і ставила невеликі суми. Гроші означали для Ліліан дуже багато. Вони були для неї частинкою життя. Вона не бажала перебувати в залежності від стрийка Ґастона, від його буркотіння і подачок. Ліліан майже відразу ж почала вигравати.

– Ось що означає щаслива рука, – сказав Фіола, який програвав. – Ця ніч ваша. Ви не заперечуєте, якщо я ставитиму так само, як ви? Буду вашою тінню?

– Ви про це пошкодуєте.

– Але не в грі. Ставте так, як вам спаде на думку.

Деякий час Ліліан ставила то на «червоне», то на «чорне», потім на другу «дюжину» і, нарешті, на різні номери. Двічі вона виграла на «зеро».

– Ви улюблениця небуття, – сказав Фіола.

За столом з’явилася стара з черепахою. Вона сіла навпроти Ліліан. Обличчя у неї було зле. У проміжках між ставками стара шепотілася про щось зі своєю черепахою. На її жовтому пальці вільно бовтався перстень з діамантом надзвичайної краси. Шия у старої була зморшкувата, як у черепахи, вони взагалі були схожі. Очі в обох були майже без повік і, здавалося, складалися з самих зіниць.

Ліліан ставила тепер на зміну то на «чорне», то на «тринадцять». Підвівши за якийсь час очі, вона побачила, що Клерфе підійшов до протилежного боку столу та спостерігає за нею. Сама того не усвідомлюючи, вона грала так само, як колись грав Волков. Ліліан стало ясно, що Клерфе це теж помітив. З почуття протесту Ліліан продовжувала ставити на «тринадцять». На шостий раз «тринадцятка» врешті випала.

– Досить, – сказала Ліліан.

Зібравши зі столу жетони, вона кинула їх у торбинку. Вона виграла, але не знала скільки.

– Ви вже йдете? – запитав Фіола. – Але ж ця ніч – ваша. Ви самі бачите, що вона ваша. Це вже ніколи не повториться!

– Ніч минула. Варто тільки розсунути штори, як відразу настане блідий ранок, який перетворить усіх нас на примари. Добраніч, Фіоло. Продовжуйте гру! Хтось завжди повинен продовжувати.

Коли вони з Клерфе вийшли з казино, Рив’єра постала перед ними такою, якою була перед тим, як її відкрили туристи. Небо блищало в латунному та блакитному блиску й чекало на сонце, море було біле на обрії і прозоре, як аквамарин. На воді гойдалося кілька рибальських човнів із жовтими й червоним вітрилами. Пляж був тихий, на шосе жодного авто. Вітер мав запах лангустів і моря.