Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Ліліан не розуміла, звідки раптом вибухла сварка. Вона слухала Клерфе і згодом зрозуміла, про що йому йдеться. Його ревнощі до Волкова раптом прорвалися назовні.

– Що я можу зробити? – почула вона. – Я мушу воювати з тінню, з кимось, кого я не можу зрозуміти, з кимось, кого тут нема, але тому він тим більше тут, він сильніший за мене, бо його нема, хто безгрішний, бо його тут нема, кого ідеалізують, бо його тут нема, хто має потворну перевагу, виникаючу з відсутності, яка дає йому найсильнішу зброю проти мене, у той час як я є тут, і ти бачиш мене, яким я є, ось як тепер, я не паную над собою, може, я навіть несправедливий, дріб’язковий, наївний – і з другого боку великий ідеаліст, який не може нічого поганого зробити, бо не робить нічого, бо мовчить, і нічого не можна на те порадити, як не можна нічого порадити зі спогадом про померлого!

Ліліан у знемозі відкинула голову назад. Які потворні дурниці в типово чоловічому стилі вибовкує він знову?

– Хіба це не так? – запитав Клерфе, вдаряючи долонею по керму. – Скажи, що це не так! Я одразу відчув, чому ти ухиляєшся від розмови зі мною. Я знаю, що через нього ти не хочеш вийти заміж за мене! Ти хочеш повернутися назад. Ось у чому справа! Ти хочеш повернутися назад!

Ліліан підвела голову. Що він говорить? Поглянула на Клерфе.

– Що ти говориш?

– Хіба це неправда? Хіба навіть тепер ти не думала про це?

– Я думала тепер тільки про те, якими жахливо нерозумними можуть бути наймудріші люди. Не відштовхуй мене силоміць!

– Я – тебе? Я роблю все, щоб тебе затримати!

– Ти думаєш, що таким чином можеш мене затримати? Мій Боже!

Ліліан знову поклала голову на опору сидіння.

– Тобі не конче бути ревнивим. Боріс би мене навіть не хотів, якби я повернулася.

– Це не має нічого до речі. Ти хотіла б повернутися!

– Не відганяй мене від себе. О Боже, невже ти осліп?

– Так, – сказав Клерфе. – Напевно! Напевно, – повторив він здивовано. – Але нічого вже не пораджу. У мене вже нема виходу.

Вони мовчки їхали в напрямі Антіба. Навпроти них з’явився віз, запряжений віслюком. На возі сиділо дівчисько і співало. Ліліан утомлено глянула на неї з пекучою заздрістю. Згадала стару з казино, яка напевно житиме ще багато років, і поглянула на розсміяну дівчину, а потім подумала про себе, і раптом настала знову одна з тих хвилин, коли все здалося незрозумілим, і не помагали вже усілякі фортелі, коли її охоплювала жахлива розпука і все в ній кричало в безсилому бунті: «Чому? Чому саме я? Що таке я зробила, що це мусило спіткати саме мене?»

Незрячими очима дивилася на чудесний краєвид. Над шосе линув сильний запах квітів.

– Чому ти плачеш? – запитав роздратовано Клерфе. – Бігме, ти не маєш жодної причини для плачу.

– Так, не маю.

– Ти зраджуєш мене з якоюсь тінню, – сказав він з гіркотою. – І ти плачеш!

«Так, – подумала вона, – але ця тінь не зветься Боріс. Сказати йому, як вона зветься? Але тоді він замкне мене в лікарні, а перед дверима поставить на варті кохання, щоб мене заопікували на смерть, за молочними шибами, оточену запахом дезінфекції, доброї волі й нудотним смородом людських випорожнень».

Ліліан глянула на обличчя Клерфе й подумала: «Ні, тільки не в’язниця кохання, проти якої не можна збунтуватися, залишається лише втеча! Феєрверк згорів, не варто порпатися в попелі».

Авто в’їхало у двір готелю. Якийсь англієць у купальному плащі спускався на пляж. Клерфе допоміг Ліліан вийти, не дивлячись на її.

– Тепер ти рідко мене бачитимеш, – промовив Клерфе. – Завтра почнуться тренування.

Він перебільшував, перегони мали відбуватися в межах міста, і тренування були неможливими. Вулиці можна було перекрити для руху тільки на час самих перегонів, тренування зводилося до того, що гонщики проїжджали дистанцію і запам’ятовували, де їм доведеться перемикати швидкості.

Ліліан раптом уявила собі все, що станеться між нею і Клерфе, їй здавалося, що вона бачить довгий коридор. Коридор стає усе вужчим і вужчим і врешті сліпим. Вона не може йти ним. Усі інші, що мали час на розлуку, могли. Вона – ні. У коханні не було повернень, ніколи не можна було починати заново. Те, що відбувалося, залишалося в крові. Клерфе ніколи вже не може бути з нею таким, як раніше. Може, з будь-якою іншою жінкою, але не з нею. А того, що було між ними, не вдасться повернути так само, як і час. І ні жертви, ні готовність на все, ні добра воля – ніщо не може допомогти, такий похмурий і безжальний закон любові. Ліліан знала його, тому хотіла відійти. Решта життя була для неї всім її життям, а в житті Клерфе то була тільки дуже маленька частка. Тому все залежало від неї, а не від Клерфе. У них було надто нерівне становище, те, що для нього було тільки епізодом, незважаючи, що він сам у це не вірив, для неї було кінцем. Вона не могла жертвувати собою і була в цьому переконана. Не відчувала ні печалі, ні смутку, навіть на це у неї замало часу, але вона відчувала ясність, що нагадує ясність світанку. І коли ця ясність з’явилася, зник останній туман непорозумінь. Вона усвідомила маленьке, виразне щастя, яке виникало з прийняттям рішення. А разом з ним – о диво! – повернулася ніжність до Клерфе, але вже не була небезпечною.