Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

«Добре усвідомлювати це, – подумала Ліліан, – у моєму випадку це майже єдине, що мені залишилося». Вона не мала більше часу на великі плани чи навіть бунти. Раз, було, збунтувалася, бо хотіла цього, але тепер її діймали сумніви, тепер на неї чекали тільки розрахунки з долею.

Ліліан знала, що все те, чим вона обманювалася і втішалася, можна вважати доволі дешевими фортелями, але вона була тепер така далека від усіх великих і поважних фортелів, за допомогою яких люди намагаються зробити своє життя стерпним, така далека, що для неї вже не існувало відмінності між великим і дрібним. Крім того їй здавалося, що стільки саме, якщо не більше дисципліни, потрібно відваги й зусиль, щоб повірити на хвильку в дрібні фортелі й черпати з них радість. Ось чому купівля сукні давала їй стільки ж радості, скільки іншим дає філософський трактат, ось чому любов до Клерфе й любов до життя раз у раз плуталися в її свідомості, ось чому вона жонглювала ними – то підкидала в повітря, то ловила: адже вона знала, що скоро вони все одно розіб’ються. На повітряній кулі можна літати, поки та не опуститься, але до неї не можна причепити будинки. А коли вона опуститься, то це вже не повітряна куля, а мертвий шматок матеріалу.

Несподівано вона зустріла віконта де Пестре. Він був здивований її виглядом.

– Виглядаєте на дуже щасливу! Ви закохалися?

– Авжеж. У сукні.

– Дуже розсудливо! – сказав Пестре. – Любов без страху й ускладнень!

– Такого не буває.

– Чому ні? Це частина єдиної любові, яка має сенс: любові до себе самого.

Ліліан розсміялася.

– І цю любов ви називаєте любов’ю без страху й ускладнень? Цікаво – ви із заліза чи з губки?

– Ані одне, ані друге. Я нащадок XVIII сторіччя і ділю долю всіх пізніх нащадків: постійно натрапляю на брак розуміння. Вип’єте зі мною кави на терасі? Або якогось коктейлю?

– Кави.

Вони зайняли столик у пізньому пополудневому сонці.

– Сидіти на сонці – майже те саме, що говорити про любов. Ви все ще живете в тому маленькому готелику на березі Сени?

– Мабуть, так. Іноді я сама починаю сумніватися в цьому. Вранці, коли я відчиняю вікно, мені часто здається, що я спала у вуличному гармидері посеред площі Опери. А вночі інколи здається, що я пливу Сеною вниз – у якомусь тихому човні або пливу на спині з широко розплющеними очима, мовби поза собою, а водночас цілковито в собі самій.

– Які у вас чудні думки.

– Навпаки. Я не маю майже жодних. Інколи сни, але теж небагато.

– Не маєте в них потреби?

– Ні, – сказала Ліліан. – Справді не маю в них потреби.

– Тоді ми схожі. Я також їх не потребую.

Офіціант приніс шеррі для Пестре й горнятко кави для Ліліан. Пестре поглянув несхвально на каву.

– Щось таке краще пити після їжі, – пояснив він. – Не бажаєте якогось аперитиву?

– Ні. Котра година?

– П’ята, – відказав здивований Пестре. – Ви п’єте за годинником?

– Тільки сьогодні. – Ліліан кивнула на старшого офіціанта. – Ви вже щось чули, месьє Ламбер?

– Звичайно! Передають із Рима! Уже кілька годин! Уся Італія біля радіоприймачів або на вулицях, – сказав з ентузіазмом офіціант. – У найближчі хвилині повинні випустити важкі авта. Месьє Клерфе їде разом з месьє Торріані. Не змінюються: Клерфе провадить, Торріані супроводжує його як механік. То перегони в спортивному класі. Принести радіо? У мене тут є.

– Так, принесіть, будь ласка.

– Клерфе в Римі? – запитав Пестре.

– Ні. У Брешії.

– Я не знаюся на перегонах. Що це за перегони?

– Перегони Тисячі Миль з Брешії через усю Італію і знову до Брешії.

Офіціант повернувся з транзистором. Він був фанатичним шанувальником автоперегонів і стежив за ними вже багато годин.

– Їх випускають у кількахвилинних проміжках, – пояснив він. – Найшвидші авта в кінці. Це – перегони тільки за секундоміром. Зараз буде передача з Мілана. О п’ятій вони передають останні вісті.

Він покрутив кружальця. Радіо почало скрекотати. За хвилю озвався Мілан з політичними новинами, але прочитаними так швидко, мовби диктор не міг дочекатися, коли прийде черга на спортивні вісті. «А тепер ми передамо трансляцію з Брешії, – продовжив він зміненим, схвильованим голосом. – Частина учасників змагання вирушила вже на трасу. На ринку люди стоять так тісно, що ледве можуть рухатися». Приймач тріщав і хрипів. Потім у гомоні голосів пролунав виразно рик двигуна, який відразу ж і стих.

– Знову якийсь від’їхав, – шепнув пожвавлено месьє Ламбер. – Мабуть, «альфа».