Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Зійшли сходами. «Він не розуміє, про що мені йдеться, – думала Ліліан. – Вважає, що то якийсь мій каприз, не відчуває, що я хотіла б тільки випросити від цього світу бодай кілька днів з тих, які ніколи не проживу. У кожному разі – зате ніколи не буду вісімдесятирічною сварливою бабегою, і мене обмине доля старіючої жінки, яку не хоче більше бачити її коханець і від якої він з острахом сахається, зустрівши її за багато років, а я залишуся молодою в пам’яті мого коханого й завдяки цьому буду сильніша, ніж усі жінки, які будуть жити і старіти після мене».

– З чого ти смієшся? – запитав на сходах Клерфе. – З мене?

– З себе, – мовила Ліліан. – Але не питай мене чому – свого часу сам дізнаєшся.

За дві години він відвів її до готелю.

– Достатньо на сьогодні, – сказав із посмішкою. – Ти потребуєш сну.

Ліліан поглянула на нього зі здивуванням.

– Сну?

– Спокою. Ти казала мені, що хвора.

Вона шукала на його обличчі затаєних ознак жарту.

– Справді так вважаєш? – поцікавилася нарешті. – Тільки не кажи мені, що я виглядаю втомленою.

З’явився нічний портьє, кривлячи обличчя в тямкій усмішці.

– Салямі на вечерю? Кав’яр? Шеф залишив не замкнений кав’яр.

– Якесь снодійне, – заявила Ліліан. – Добраніч, Клерфе.

Він притримав її.

– Зрозумій мене, Ліліан! Я не хочу, щоб ти перевтомилася і завтра зазнала нового приступу.

– У санаторію ти не був таким обережним.

– Тоді я думав, що за кілька днів виїду й ніколи тебе вже не побачу.

– А тепер?

– Тепер я жертвую кількома годинами, бо хочу тебе затримати так довго, як тільки зможу.

– Практично! – роздратовано зауважила вона. – Добраніч, Клерфе.

Він уважно поглянув на неї, потім сказав портьє:

– Прошу принести нагору пляшку білого. – Клерфе взяв Ліліан під руку. – Ходімо! Я проведу тебе.

Вона похитала головою і вивільнилася.

– Знаєш, з ким востаннє я мала таку суперечку? З Борісом. Але в нього це виходило краще. Ти правий, Клерфе. Буде просто чудово, якщо й ти раніше ляжеш спати. Тобі треба відпочити перед перегонами.

Тепер уже він роздратовано видивився на неї. Повернувся портьє з пляшкою і двома келихами.

– Ми не хочемо вже вина, – сказав Клерфе.

– Я хочу.

Ліліан узяла від офіціанта пляшку, сховала її під пахву й забрала келих.

– Добраніч, Клерфе. Нехай нам сьогодні не сниться, що ми падаємо в діру, яка не має дна. Краще хай тобі насниться Тулуза!

Вона помахала йому келихом і рушила нагору. Клерфе стояв, поки вона не зникла з очей.

– Коньяк, пане? – запитав портьє. – Може, подвійний?

– Для вас! – відказав Клерфе й тицьнув йому в руку кілька банкнот.

Клерфе ішов уздовж набережної Ґранде до ресторану «Ля Періґор». За освітленими вікнами бачив самотню пару, що їла трюфелі, запечені в попелі, фірмову страву закладу. Якесь літнє подружжя саме розплачувалося, пара молодих коханців палко обманювала одне одного. Клерфе перейшов на другий бік вулиці й рушив уздовж зачинених яток книгарів. «Боріс, – думав роздратовано. – Цього тільки бракувало!» Вітер приніс запах Сени. У дихаючій темряві чорніло кілька барок. З однієї з них долинали зойки гармонії.

Вікна в покої Ліліан були освітлені, але зашторені. Клерфе бачив її колихливу тінь на тлі вікон. І хоч вікна були відчинені, вона з них не визирала. Клерфе знав, що повівся недобре, але нічим уже не міг зарадити. Він справді сказав те, що думав. Ліліан виглядала втомленою, її обличчя в ресторані враз змарніло. Невже турбота про когось – це злочин? Цікаво, що вона тепер робить. Пакується? Раптом він усвідомив собі, що вона знає, що він іще не від’їхав – адже не чула «Джузеппе». Швидко перетнув вулицю і ускочив до авта. Запустив двигун, додав навмисне більше газу і блискавично рушив із місця у бік площі Згоди.

Ліліан поставила обережно пляшку на підлозі біля ліжка. Почула даленіючий відголос «Джузеппе». Відшукала у валізі дощовик і вбрала його. То була дивна комбінація з елегантною сукнею, але Ліліан не мала бажання перевдягатися, сукня була все ж більш менш прикрита плащем. Ліліан вирішила не лягати в ліжко. Вона й так уже пролежала в санаторії більш ніж досить. Зійшла сходами вниз. Підбіг нічний портьє.

– Таксі, мадам?

– Ні, не треба.

Вийшла на вулицю і без зайвих пригод добралася до бульвару Сен-Мішель. Потім, однак, посипалися пропозиції – білі, брунатні, чорні й жовті. Здавалося, наче вона влізла в якесь багно і з усіх боків її обліпила мошва. За кілька хвилин вона отримала пошепки короткий, але інтенсивний курс найпримітивнішої еротики, в порівнянні з якою двоє вуличних собак здавалися ідеальною парою коханців.