Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Ліліан, – спокійно сказав Клерфе, – чому ти раз у раз ухиляєшся від відповіді?

Ліліан відклала гребінь.

– Ти не розумієш? Що, власне, сталося, Клерфе? Нас звів випадок. Чому ти не хочеш залишити усе, як є?

– Я хочу затримати тебе. Скільки зможу. Усе дуже просто, чи не правда?

– Ні. Таким чином не затримаєш нікого.

– Добре. Тоді скажімо інакше. Я не хочу жити далі так, як досі.

– Ти хочеш перейти в стан відпочинку?

Клерфе глянув на розбурхане ліжко.

– Ти завжди вмієш знайти найневдаліше слово. Дозволь мені замінити його іншим. Я кохаю тебе й хочу жити з тобою. Тільки прошу, не смійся з цього.

– З таких речей я ніколи не сміюся. – Ліліан підвела очі. Вони були повні сліз. – Ах, Клерфе! Що за дурість!

– Правда? – Він піднявся з ліжка і схопив її долоні. – Ми були такі впевнені, що з нами цього не може статися.

– Залиш усе, як є! Залиш усе, як є! Не руйнуй.

– Що я можу зруйнувати?

«Усе, – подумала вона. – Не можна побудувати сімейне щастя в Тулузі на крилах метеликів, навіть якщо одягнути їх у свинець. Дивно, як егоїзм засліплює. Якби це стосувалося когось іншого, він би мене відразу зрозумів, але, коли йдеться про нього самого, він раптом осліпнув».

– Не забувай, Клерфе, що я хвора, – сказала вона врешті з ваганням.

– Це тільки зайвий раз доводить, що тобі не можна бути самій!

Ліліан мовчала. Боріс… Боріс би її зрозумів. Клерфе починає раптом говорити, як він, але він не Боріс.

– Ходімо по «Джузеппе», – запропонувала вона.

– Я сам його прижену. Почекаєш тут?

– Так.

– Коли ти хочеш їхати на Рив’єру? Днями?

– Днями.

Клерфе став за нею.

– Я маю на Рив’єрі поганенький невеликий будиночок.

Вона бачила в дзеркалі обличчя Клерфе і його руки на своїх плечах.

– Ти демонструєш справді несподівані якості.

– Його можна перебудувати, – сказав Клерфе.

– Ти не можеш його продати?

– Я б хотів, аби ти спочатку його оглянула.

– Добре, – раптом роздратовано сказала вона. – Коли ти будеш у готелі, скажи, щоб передали мої валізи.

– Я сам їх привезу.

Клерфе вийшов. Ліліан сиділа далі, дивлячись на гаснучий вечір. На березі ріки розташувалися рибалки. Кілька клошарів готували собі вечерю на мурах набережної. «Які дивні шляхи вибирає іноді почуття, яке ми звемо коханням, – думала вона. – Леваллі якось сказав, що за спиною юної вакханки завжди можна розрізнити тінь хазяйновитої матрони, а за спиною усміхненого героя – бюргера зі стабільним доходом. Це не для мене». Але що раптом сталося з Клерфе? Хіба вона полюбила його не за те, що він цінував кожну мить, наче та була останньою в його житті? Тулуза! Вона засміялася. Ліліан ніколи не говорила про свою хворобу, вважаючи, що у хворому завжди є щось відразливе для здорового. Але зараз вона зрозуміла, що буває і навпаки: здоровий може здаватися хворому вульгарним, як якийсь нувориш збіднілому аристократові. У неї було таке відчуття, немов Клерфе покинув її, якимсь дивним чином залишив її, а сам перейшов на той бік, де було широко й просторо і який був недосяжним для неї. Клерфе перестав бути пропащою людиною, у нього раптом з’явилося майбутнє. На свій подив, Ліліан помітила, що плаче безгучно, але не почувалася нещасною. Просто їй хотілося утримати все це трохи довше.

З’явився Клерфе з валізами.

– Як ти могла так довго витримати без своїх речей?

– Я замовила собі нові. З сукнями це дуже просто.

То була неправда, але вона раптом усвідомила, що має для цього причину. А навіть дві: мусила відсвяткувати те, що у Венеції їй вдалося уникнути смерті, і мусила бути марнотратною, щоб продемонструвати свій протест проти пропозиції Клерфе, який хотів її пошлюбити й оселитися в Тулузі.

– Я не міг би тобі подарувати кілька суконь? – запитав Клерфе. – Я поки що доволі заможний.

– То має бути мій посаг?

– Навпаки. Подарунок на честь твоєї поїздки у Венецію.

– Добре, ти можеш мені одну подарувати. Куди ми підемо увечері? У Булонському лісі зараз сидіти не зимно?

– Хіба прихопимо плащі. Бо ще холоднувато. Але ми можемо тільки проїхати через ліс. Він світло-зелений і здається зачарованим завдяки весні й голубим випарам бензину. Увечері в бічних алеях стоять цілі колони авт. Кохання вивішує свої прапори з кожного вікна.

Ліліан узяла сукню з чорної прозорої тканини, гаптовану барвами мексиканської червіні, і почала вимахувати нею з вікна.

– За любов, – сказала, – божисту й земну, малу і велику, але не за любов у Тулузі! Коли ти знову їдеш?