Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Я не зазіхатиму на жодні твої кошти, – сказала вона. – Ніколи!

– Молодий Буало часто питав про тебе.

– Хто це?

– З родини тих годинникарів. Дуже порядна родина. Мати…

– Отой із заячою губою?

– Заяча губа! Які вульгарні слова ти вживаєш! То дрібна річ, яка часто трапляється в старих родинах! Крім того, її було прооперовано. Майже нічого не видно. Врешті, чоловіки не манекенниці!

Ліліан пильно подивилася на маленького самовпевненого чоловічка.

– Скільки тобі років, стрийку Ґастоне?

– Про що тобі йдеться? Ти ж бо знаєш!

– І скільки ти, власне, збираєшся прожити?

– Це геть непристойне питання. Старших людей не питають про такі речі. Усе залежить від Божої волі.

– Багато залежить від Божої волі. Колись Йому доведеться відповісти на безліч питань, як ти вважаєш? Мені теж треба запитати Його про дещо.

– Що? – Ґастон широко відкрив очі. – Що ти плетеш?

– Нічого. – Ліліан стримала короткий вибух гніву. Ось перед нею стояв цей жалюгідний карлик, незнищенний, чемпіон на дистанції тридцяти сантиметрів, хоч і старий, але напевно переживе її на кілька років, він знав усе, мав думку на будь-яку тему й був зі своїм Богом на «ти».

– Стрийку Ґастоне, – сказала вона, – якби ти міг прожити своє життя ще раз, чи прожив би ти його інакше?

– Очевидно!

– Як? – запитала Ліліан, обманюючись слабкою надією.

– Я б очевидно не став жертвою девальвації франка. Уже в 1914 році я купив би американські акції – а потім, найпізніше в 1938-му…

– Добре, стрийку Ґастоне, – перебила його Ліліан. – Розумію. – Її гнів випарувався.

– Нічого ти не розумієш. Інакше ти б не розтринькувала ту решту грошей, яка тобі лишилася! Звичайно, твій батько…

– Я знаю, стрийку Ґастоне. Марнотрат! Але є ще набагато більший марнотратник, ніж він.

– Хто?

– Життя. Воно марнотратне для тебе й для мене, і для всіх інших.

– Дурне базікання! Салоновий більшовизм! Відучися від цього. Життя – надто серйозна справа, щоб у нього бавитися.

– Авжеж. Доводиться платити свої рахунки. Дай мені гроші. І не кривися так, ніби вони були твоїми власними. Вони мої.

– Гроші! Гроші! Це все, що ти бачиш у житті!

– Ні, стрийку Ґастоне. Це все, що ти бачиш!

– Радій! Інакше давно б уже нічого не мала. – Ґастон виписав чек. – А потім? – поцікавився їдко, махаючи папірцем у повітрі, щоб чорнило висохло. – Що буде потім?

Ліліан глянула на нього з захопленням. Він заощаджує навіть на папері.

– Не буде жодного «потім», – сказала вона.

– Усі так торочать. А потім приходять, коли вже нічого не мають, і тоді мусиш витрачати на них власні дрібні заощадження.

Раптом гнів спалахнув знову, свідомий і бурхливий. Ліліан висмикнула чек із руки стрийка.

– Припини лементувати! І йди собі купити американські акції, патріот!

Ліліан ішла мокрими вулицями. Коли була в Ґастона, моросило, але зараз знову світило сонце, відбиваючись на асфальті та в калюжах біля хідників. Небо проглядалося навіть у калюжах. Ліліан розсміялася. Може, й Бог відбивався навіть у стрийкові Ґастоні. Де там? Важче було відшукати його в Ґастоні, ніж блакить і мерехтіння неба в брудній воді у стоках каналів. Важче було відшукати його в більшості людей, яких знала. Вони сиділи у своїх конторах, мовби були двічі Мафусаїлами, така була їхня похмура таємниця! Жили так, мовби смерті не існувало. Але чинили це, як крамарі, а не як герої. Вони женуть думку про швидкоплинність життя, ховаючи голови в пісок, і віддаються дрібнобуржуазній ілюзії вічного життя. Навіть спорохнілі старигані намагаються обдурити один одного, примножуючи те, що вже давно перетворило їх на рабів, – гроші та владу.

Вона вийняла стофранкову банкноту, оглянула її, і рішучим рухом кинула в Сену. Висловила таким чином дуже дитячий символічний протест, але їй було байдуже. Цей жест приніс їй справжнє полегшення. Чека стрийка Ґастона зрештою не викинула. Ідучи далі, дісталася бульвару Сен-Мішель. Її одразу оточив вуличний гамір. Люди бігали, штовхалися, поспішали, сонце блискало на дахівках авт, гуділи двигуни, кожен прямував до якоїсь мети, кожен хотів досягти її якнайскоріше, і всі ці маленькі цілі геть затуляли кінцеву мету людського життя, здавалося, що її взагалі не існує.

Ліліан перетнула вулицю між двома тремтячими рядами гарячих чудовиськ, прикованими до місця червоним світлом, як колись Мойсей з народом Ізраїлю перетнув Червоне море. У санаторії було інакше, там кінцева мета стояла, наче похмуре сонце на небі, висіла завжди над тобою – її можна було ігнорувати, але викинути зі свідомості її не вдавалося, вона наповнювала людину глибшим розумінням і глибшою відвагою. Хто знав, що йде на забій і не може втекти, хто очікував цього свідомо та з рештками відваги, той уже був чимсь більшим, ніж просто піддослідною твариною. І чимсь навіть перевершував свого ката.