Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Ліліан повернулася до готелю. Вона знову мала покій на першому поверсі й лише одні сходи для подолання. Перед дверима ресторану стояв продавець морських смаколиків.

– Я маю чудесних креветок, – сказав він. – Вустриці вже майже закінчилися. Вони будуть добрими знову лише у вересні. Будете тоді ще тут?

– Напевно.

– Підготувати вам букет креветок? Сірі найкращі. Рожеві гарніше виглядають. Сірі?

– Сірі. Зараз я спущу кошик. До цього додайте півпляшки рожевого вина, дуже зимного. Попросіть Люсьєна, старшого офіціанта.

Повільно піднялася на поверх. Потім спустила кошик і втягнула його наверх. Вино було відкорковане й таке зимне, що пляшку покривав іній. Вона сіла на підвіконні, підібгавши ноги і притулившись до вікна, вино поставила збоку. Люсьєн запакував також келих і скатертину. Вона випила вина й почала лущити креветки. Таке життя їй подобалося, але вона не хотіла над цим замислюватись. Підсвідомо вона подумала про щось на зразок упокорення, але змиритися не бажала. Принаймні зараз. Її мати померла від раку після дуже важкої операції. Завжди знайдуться люди, яким гірше, ніж тобі. Примружившись, Ліліан подивилася на сонце. Вона відчувала, як світло падає на її обличчя. І цієї хвилини її побачив Клерфе, який, ні на що вже не сподіваючись, вдесяте прогулювався під вікнами готелю «Біссон».

Він різко відчинив двері й вигукнув:

– Ліліан! Де ти була?

Ліліан уже раніше зауважила, як він переходив вулицю.

– У Венеції, Клерфе.

– Але чому?

– Я ж казала тобі на Сицилії, що хотіла б колись вибратися до Венеції. У Римі я згадала цей намір.

– Отже, у Венеції! Чому ти не зателеграфувала мені? Я приїхав би. Як довго ти там була?

– Ти допитуєш мене?

– Ще ні. Я шукав тебе всюди, але про Венецію не подумав. З ким там ти була?

– Це означає, що ти мене все ж таки допитуєш?

– Мені дуже тебе бракувало! Я хвилювався, що з тобою бозна-що сталося! Ти не розумієш цього?

– Розумію, – сказала Ліліан. – Хочеш спробувати цих креветок? Вони мають присмак водоростей і моря.

Клерфе взяв від неї картонну тарілку з креветками й викинув усе у вікно. Ліліан визирнула за ними.

– Ти попав на дах зеленого «cітроена». Якби зачекав секунду, вони впали б на голову товстої блондинки у відкритому «рено». Подай мені, будь ласка, мій кошик з мотузкою. Я далі голодна.

Якусь хвилю здавалося, що Клерфе викине кошик услід за креветками. Врешті подав його Ліліан.

– Передай йому, щоб послав нагору ще одну пляшку рожевого, – сказав Клерфе. – І зійди з цього вікна, щоб я тебе міг обняти.

Ліліан сповзла з підвіконня.

– Ти приїхав на «Джузеппе»?

– Ні. Він стоїть на Вандомській площі в оточенні безлічі «бентлі» і «ролс-ройсів» і поглядає на них з презирством.

– Прижени його й поїдемо в Булонський ліс.

– Можемо поїхати в ліс, – сказав Клерфе й поцілував її. – Але підемо разом і разом приженемо «Джузеппе», інакше, коли я повернуся, ти можеш зникнути. Я не хочу ризикувати.

– Тобі мене дуже бракувало?

– Інколи, коли я ненавидів тебе або коли боявся, що вбив тебе якийсь сексуальний збоченець. З ким ти була у Венеції?

– Сама.

Поглянув на неї.

– Може, так і справді було. З тобою ніколи невідомо. Чому ти нічого мені не сказала?

– Бо це не в наших звичаях. Хіба й ти не виїжджаєш часом до Рима й не з’являєшся знову за кілька тижнів? На додаток зі своєю коханкою?

Клерфе розсміявся.

– Я знав, що колись до цього дійде. Це тому ти не поверталася?

– Звичайно, що не з цього приводу.

– Шкода.

Ліліан вихилилася з вікна, щоб опустити знову кошик. Клерфе терпляче чекав. Пролунав стукіт. Він відчинив двері, взяв у офіціанта вино й випив келих, слухаючи, як Ліліан гукає з вікна, що хотіла б ще кілька жмень креветок. Потім роззирнувся по покою. Побачив її туфлі, розставлені в різних місцях, трохи білизни на стільці, а за відчиненими дверима шафи її сукні. «Вона знову тут», – подумав Клерфе, і його охопило глибоке, невідоме йому досі почуття спокою.

Ліліан обернулася з кошиком у руці.

– Але ж пахнуть! Ми поїдемо теж колись на море?

– Так. До Монте-Карло, якщо хочеш. За якийсь час я там стартуватиму на перегонах.

– А можемо поїхати туди вже тепер?

– Коли тільки захочеш. Сьогодні? Завтра?

– Ти знаєш мене, – усміхнулася Ліліан. – Ні, не сьогодні й не завтра. – Вона взяла в нього келих. – Знаєш, Клерфе, я не хотіла залишатися у Венеції так довго. Лише кілька днів.

– Чому ж ти лишилася довше?

– Я не почувалася добре.