Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Що з тобою було?

Завагалася.

– Застуда.

Вона бачила, що Клерфе не повірив їй. Це викликало в неї справжнє захоплення. Через його недовіру навіть кровотеча здавалася їй менш правдоподібною, а вже точно не такою серйозною, як думала.

Раптом відчула себе товстулею, яка схудла на двадцять фунтів, не помітивши цього. Ліліан сперлася на Клерфе, він пригорнув її.

– А коли ти відійдеш знову? – поцікавився він.

– Я не відходжу, Клерфе. Інколи мене просто нема.

Від ріки пролунав сигнальний ріжок якогось буксира. На борту молода жінка розвішувала на шнурках кольорове прання. У дверях кухні дівчинка бавилася з песиком. За кермом стояв шкіпер у самій сорочці й насвистував.

– Бачиш це? – запитала Ліліан. – Мене завжди охоплює заздрість, коли я на це дивлюся. Сімейне умиротворення! Те, чого хотів Бог.

– Якби ти мала таке ж умиротворення, я потай висадився би на найближчій пристані.

– Це не перешкоджає мені заздрити. Ми підемо по «Джузеппе»?

Клерфе обережно підняв її на руках.

– Я тепер не маю бажання ані приганяти «Джузеппе», ані їхати до лісу. На це в нас ще доволі часу ввечері.

– Словом, ти вирішив тримати мене під замком, – сміючись, сказала Ліліан.

Клерфе не сміявся.

– Ні, я не збирався тебе замикати. Я хочу одружитися з тобою.

– Навіщо?

Ліліан, лежачи в ліжку, поглянула під світло на пляшку вина. Шиби на вікнах здавалися ніби залитими кров’ю. Клерфе відібрав у неї пляшку.

– Щоб ти знову якогось дня не зникла без сліду.

– Я залишила свої валізи в «Ріці». Гадаєш, що одруження прив’язує жінку більше, ніж вбрання, і що вона швидше повернеться?

– Я хочу одружитися не для того, щоб ти поверталася, а щоб ти зосталася. Втім, гляньмо на це з іншого боку. У тебе залишилося мало грошей. Від мене ти нічого не хочеш брати.

– Але ж ти сам нічого не маєш.

– Я зберіг свою частку від двох перегонів. Крім того, дещо в мене було й дещо я ще зароблю. На цей рік нам вистачить.

– Добре, тоді почекаємо до наступного року.

– Навіщо чекати?

– Ти переконаєшся, що це нісенітниця. На які гроші ти купуватимеш мені наступного року сукні й туфлі? Ти ж сам казав, що твій контракт витікає у кінці року.

– Наша фірма запропонувала мені представництво.

Піднявши ногу, Ліліан критично роздивлялася її. «Скоро вона вже стане занадто худа», – подумала вона.

– Ти хочеш продавати авта? Не уявляю тебе в цій ролі.

– Я теж, але я не міг собі уявити багатьох речей, які пізніше робив. Або хотів робити. Наприклад, одружитися з тобою.

– Чому раптом ти хочеш усе нараз? Стати шанованим продавцем авт і одруженим.

– Ти говориш так, мовби одне і друге – це справжня катастрофа.

Ліліан вислизнула з ліжка й узяла халат.

– Де ти хочеш продавати ті авта?

Клерфе завагався.

– В окрузі Тулуза скоро буде вакансія.

– Боже! – вигукнула Ліліан. – Коли?

– За кілька місяців. Восени. Найпізніше в кінці року.

Ліліан стала зачісуватися.

– Незабаром я буду застарим, щоб вигравати перегони, – сказав Клерфе з ліжка до її спини. – Я ж не Нуволарі й не Караччола. Напевно, я міг би влаштуватися кудись тренером, але тоді мені знову довелося б переїжджати з місця на місце, як нашому товстунові Чезаре, – відколи перегони почали влаштовувати в Африці та в Південній Америці, він навіть узимку не бачить дружину. Ні, з мене досить. Я хочу змінити своє життя.

«Чому вони завжди хочуть змінювати своє життя? – подумала Ліліан. – Чому хочуть змінювати те, чим здобули жінку? Хіба їм ніколи не спадає на думку, що саме тому, ймовірно, жінку і втратять? Навіть Маріо хотів останнього дня відмовитися від свого буття жиголо й розпочати зі мною зразкове життя. А тепер і Клерфе, який вважає, що мене кохає, і якого я кохала, бо, як і я, здавалося, не мав перед собою майбутнього, теж хоче усе змінити й до того ж думає, що я маю бути з цього приводу щаслива».

– Я не раз розмірковувала, чи люди такі, як ми, повинні одружуватися, – промовила вона. – Але жоден з аргументів не здався мені достатньо вагомим. Особливо той, що його висунув хворий шахіст у нашому санаторії. Він сказав, що в хвилину смертної туги добре мати поруч із собою близьку людину, але я думаю, що людина в такі моменти так само безнадійно самотня і ледве чи зауважить, що біля її ліжка зібралася ціла громада вірних приятелів. Камілла Албеі, яка померла в санаторії, хотіла, щоб хоч один з її коханців був присутній при її смерті, і для певності, хоча це коштувало їй багато зусиль, мала роман з трьома водночас і подбала, щоб усі впродовж одного дня могли опинитися біля її ліжка. Задля цього затягнула понад усяку міру свій останній роман з одним огидним, зухвалим грубіяном. Каміллу Албеі переїхало авто на тихій сільській вулиці, вона померла за півгодини. Біля неї нікого не було, навіть того огидного типа – він сидів у цукерні Люфта, де нікому не спало б на думку його шукати, і уплітав шоколадні бісквіти зі збитими вершками. Долоню Камілли тримав сільський поліцейський, якого вона ніколи раніше не бачила, і була йому за це така вдячна, що намагалася його поцілувати. Але вже не встигла.