Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Трохи очманіла, сіла вона за один зі столиків перед кав’ярнею. Повії уважно її обстежили, то був їхній район, і вони були готові захищатися від будь-якої конкуренції зубами й нігтями.

Столик негайно став центром загальної уваги, порядні жінки не сиділи самі о такій порі в таких кав’ярнях. Навіть американки.

Ліліан отримала нові пропозиції: перша була пов’язана з купівлею порнофоток, друга – з охороною, третя – з автоекскурсією. Крім того їй було запропоновано дешеві коштовності, молодих негрів, молодих тер’єрів і кількох лесбіянок. Не втрачаючи витримки, Ліліан дала офіціантові чайові наперед. Той глянув на гроші й негайно подбав про те, щоб її нарешті залишили у спокої. Таким чином врешті могла випити келих перно й роззирнутися.

Блідий бородань за сусіднім столиком почав малювати її портрет, якийсь торговець спробував продати їй блідо-зелений молитовний килимок, але його прогнав офіціант, трохи згодом до столика Ліліан підійшов хлопець і представився як бідний поет. Ліліан уже зрозуміла, що залишатися тут самій неможливо, спокою все одно не буде, тому запросила поета на келих вина. Але той попросив, щоб замість вина Ліліан пригостила його канапкою. Вона замовила йому ростбіф.

Поет називався Жерар. Перекусивши, він прочитав їй два вірші, два інші виголосив по пам’яті. То були елегії про смерть, вмирання, проминання і безглуздість існування. Ліліан повеселішала. Поет був худорлявий, але мав казковий апетит. Вона поцікавилася, чи впорається він зі ще одним ростбіфом. Жерар заявив, що для нього це забавка і що Ліліан розуміється на поезії, але чи не вважає вона, що людське життя безрадісне? Навіщо жити? Жерар з’їв ще два ростбіфи, і його вірші стали ще сумнішими. Тепер він почав обсмоктувати проблему самогубства. Що стосується його, то він готовий у будь-який момент накласти на себе руки – зрозуміло, не сьогодні, після такої щедрої вечері, а завтра. Ліліан розвеселилася ще більше. Незважаючи на худизну, вигляд у Жерара був цілком здоровий, він проживе ще років п’ятдесят.

Клерфе посидів трохи в барі готелю «Ріц». Потім вирішив зателефонувати Ліліан. Відповів портьє.

– Мадам нема в готелі, – сказав він, упізнавши Клерфе з голосу.

– А де вона?

– Вийшла. Півгодини тому.

Клерфе вирахував, що за такий короткий час вона б не встигла спакуватися.

– Забрала свої валізи? – запитав він про всякий випадок.

– Ні, пане. Мала на собі дощовик.

– Добре, дякую.

Дощовик. «Вона на все здатна, може піти на вокзал зовсім без нічого та поїхати назад до свого Боріса Волкова, який куди кращий за мене».

Побіг до авта. Треба було залишитися в неї. Що з ним робиться? Яким невиправним стає закоханий! Як швидко спадає з нього самовпевненість! І яким самотнім він собі здається, увесь його хвалений досвід раптом розсіюється, як дим, і він почувається таким невпевненим. Ні, він не повинен її втратити! Попросив портьє, щоб ще раз йому описав, в якому напрямку пішла Ліліан.

– Не до Сени, пане, – сказав хлопець заспокійливим тоном. – Праворуч. Може, хотіла собі ще трохи погуляти й незабаром повернеться.

Клерфе їхав повільно бульваром Сен-Мішель. Ліліан почула «Джузеппе» і відразу ж його побачила.

– А смерть? – запитала вона Жерара, перед яким стояла тепер тарілка з сирами. – Якщо смерть ще безнадійніша, ніж життя?

– Хто нам скаже, – відповів Жерар, жвакуляючи з апатією, – невже життя є карою, яку ми мусимо терпіти за якийсь злочин, скоєний в іншому світі? Можливо, наше життя і є пекло й Церква помиляється, обіцяючи нам після смерті пекельні муки.

– Церква обіцяє нам також небо.

– Тоді, може, усі ми упалі ангели й кожен із нас приречений провести певну кількість років у каторжній в’язниці на цьому світі.

– Але ж за бажання термін ув’язнення можна зменшити.

– Добровільна смерть! – Жерар кивнув із захопленням. – Усе ж таки ми перед нею відступаємо. Хоча самогубство – звільнення! Якби життя було вогнем, ми знали б, що треба зробити! Вискочити! Іронія.

«Джузеппе» проїхав біля кав’ярні вдруге, цього разу з боку площі Едмона Ростана. «Іронія – це усе, що нам залишається, – подумала Ліліан. – Іноді, наприклад, при таких проповідях, як ця, іронія дуже спокуслива». Вона спостерігала за Клерфе, який так пильно роздивлявся перехожих, що не помічав її, хоча вона сиділа за десять кроків від нього.

– Якби всі ваші бажання виконувалися, чого б ви зажадали від долі? Яке ваше найбільше бажання? – запитала вона Жерара.