– Ні.
– Вони демократи. Якщо вони переможуть, а це ще під питанням, то поводитимуться з нами коректно. По-військовому. Коректно. Тоді ми будемо для них тими, хто програв з честю. А більше вони нічого не зроблять. Такий світогляд! З росіянами справа була б інакшою. Але вони на Сході.
– Сам побачиш, варто лише зостатися тут.
– Саме так, я сам побачу. І я зостаюся. Може, скажеш мені, куди б ми могли податися, якби вирішили забиратися звідси?
– Ми мали ще перед роками поїхати в Швейцарію з діамантами…
– Мали! – Нойбауер так вдарив по столі, що захиталася пляшка пива. – Мали! Мали! Знову те саме! Як? Перелетіти кордон у вкраденому літаку? Ти несеш казна-що.
– До чого тут крадений літак? Можна було кілька разів з’їздити туди на відпочинок. Взяти з собою гроші і коштовності. Дві, три, чотири подорожі. І щоразу залишати там привезене. Я знаю людей, які так і зробили…
Нойбауер пішов до дверей. Прочинив і зачинив їх знову. А тоді повернувся.
– Ти знаєш, що ти зараз говориш? Знаєш, що це означає? Державна зрада! Якби хоч слово вийшло за межі цієї кімнати, тебе б одразу розстріляли.
Сельма поглянула на нього. Її очі блищали.
– Ну, так у чому справа? Маєш нагоду показати, який ти герой. Ще й небезпечної жінки позбудешся. Тобі, мабуть, цього і треба…
Нойбауер не витримав її погляду. Він відвернувся і взявся ходити кімнатою. Він не знав, чи чула вона щось про вдову, яка навідувала його час до часу.
– Сельмо, – промовив він врешті зміненим голосом. – Навіщо це? Ми маємо триматися купи! Давай мислити тверезо. Тепер нам не залишається нічого іншого, як протриматися. Я не можу втікати. Я маю виконувати накази. Та й куди мені втікати? До росіян? Ні. Сховатися в неокупованій Німеччині? Тоді мене швидко знайде гестапо, а ти знаєш, що це означає! Перейти на інший бік, до американців з англійцями? Теж ні. Тому краще чекати на них тут, інакше це виглядатиме, наче я маю нечисте сумління. Я обдумав усі варіанти. Повір мені. Ми мусимо протриматися, іншого виходу нема.
– Так.
Нойбауер з несподіванки підвів погляд.
– Справді? Ти нарешті зрозуміла? Почула мої докази? Я тебе переконав?
– Так.
Він обережно подивився на Сельму: не вірив у таку легку перемогу. Але вона раптом здалася. Здавалося, її щоки запали. «Переконав, – думала вона. – Докази! Вірять у те, що довели, – так, наче життя тримається на доказах. З ними нічого не вдієш. Глиняні божки. Вірять лише собі». Вона довго розглядала свого чоловіка. І дивилася на нього з дивною сумішшю співчуття, зневаги і краплею ніжності. Нойбауерові стало не по собі.
– Сельмо… – почав він.
Вона його перебила:
– Бруно, ще одне, останнє… прошу тебе… зроби це…
– Що? – недовірливо спитав він.
– Перепиши будинок і ділянки на Фрею. Лише це, більш нічого.
– Чому?
– Не назавжди. Тимчасово. Якщо все буде добре, повернеш їх собі. Доньці ти можеш довіряти.
– Так… так… але яке це справить враження! Адвокат…
– Наплюй на враження! Коли ви прийшли до влади, Фрея була дитиною. Їй нема чого закинути!
– Що це означає? Гадаєш, мені є що закинути?
Сельма мовчала і знову дивилася на Нойбауера дивним поглядом.
– Ми солдати, – сказав він, – ми виконуємо накази. А наказ є наказ, це кожен знає, – він виструнчився, – фюрер наказує, ми виконуємо. Всю відповідальність за свої накази бере на себе фюрер. Він постійно на цьому наголошував. Для патріота цього досить. Чи ні?
– Так, – смиренно відповіла Сельма. – Але піди до адвоката і перепиши наше майно на Фрею.
– Добре, як хочеш. Я з ним поговорю. – Нойбауер і не думав такого робити. Його дружина зі страху впала в істерику. Він поплескав її по спині. – Я все полагоджу. Досі я чудово давав собі раду.
Він повагом вийшов. Сельма Нойбауер підійшла до вікна. Бачила, як він сідає в авто. «Докази! Накази! – думала вона. – Сподіваються відкараскатись цим від усього». Добре, коли все добре. Хіба й вона так не робила? Вона поглянула на свою обручку. Носить її вже двадцять чотири роки, її двічі довелося збільшувати. Тоді, коли обручка в неї з’явилася, вона була іншою людиною. В той час був і один єврей, який хотів з нею одружитися. Маленький порядний чоловік, він шепелявив і ніколи не кричав. Його звали Йозеф Бомфельдер. У 1928-му він поїхав в Америку. Розумний чоловік. Вчасно. Вона ще раз чула про нього від однієї знайомої, він написав, що ведеться йому дуже добре. Вона механічно крутила обручку. «Америка, – думала вона. – Там не буває інфляції. Вони надто багаті».
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу