– Ми не оточені горами. Там лише один хребет, та й він невисокий.
– Не маєш чим зайнятися? – поцікавився Лєбенталь.
– Лео, – спокійно повів Бухер, – краще пошукай нам щось пожувати. Хай навіть шмат старої взуттєвої шкіри.
– Будуть іще розпорядження? – спитав Лєбенталь після паузи здивування.
– Ні.
– Добре. Тоді пильнуй за тим, що несеш! І сам шукай собі жерти, ти, жовтодзьобий! Світ не знав, яке нахабство!
Лєбенталь хотів було сплюнути, але в роті пересохло і від напруги вилетіла вставна щелепа. Він зловив її в повітрі останньої миті і прилаштував на місце.
– Щодня задля вас ризикую своєю шкурою, а що від вас чути? – з пркирістю мовив він. – Закиди й накази! Не вистачало ще, аби Карел вказував, що мені робити.
Надійшов 509.
– Що тут у вас?
– Спитай у нього. – Лєбенталь показав на Бухера. – Розкомандувався. Я не здивуюся, якщо він хоче стати старостою блоку.
509 поглянув на Бухера. «Він змінився, – подумав 509, – а я й не помітив».
– То що сталося? – спитав він.
– Нічого. Ми просто говорили про грозу.
– Чого ви вчепилися тої грози?
– Та нічого. Просто дивно, що гримить досі. Хоч нема ні блискавок, ні хмар. Лише ота сірість згори, але це ж не грозові хмари.
– Проблеми! Гримить, а не блискає! Ґоїм нахес! [25] Ґоїм нахес – незрозуміле, безглузде задоволення іновірців ( ідиш ).
– скрипів Лєбенталь зі свого місця. – Мешуґґе!
509 поглянув на небо. Воно було сіре і, здавалося, безхмарне. Він прислухався.
– Справді гри… – обірвав на півслові, змінив позу і тепер уже прислухався усім тілом.
– Ще один! – сказав Лєбенталь. – Нині всі подуріли?
– Тихо! – різко відрубав 509.
– Отже, і ти туди…
– Прокляття, тихо! Тихо будь, Лео!
Лєбенталь замовк, помітив, що йшлося вже не про грозу. Він спостерігав за 509, який напружено вслухався в далекий гуркіт. Усі принишкли.
– Чуєте, – повільно і дуже тихо сказав 509, – наче боявся, що, як говоритиме голосніше, все розвіється.
– Це не гроза. Це…
Він вслухався далі.
– Що?
Бухер стояв поруч, вони перезиралися і слухали.
Гуркіт посилився, а тоді трохи стих.
– Це не гроза, – сказав 509. – Це… – Він почекав іще хвилю, а тоді роззирнувся і заговорив так тихо, як лише міг: – Це артилерійський вогонь.
– Що?
– Артилерійський вогонь. Не грім.
Усі мовчки витріщились один на одного.
– Та що з вами? – спитав Ґольдштайн.
Ніхто не відповів.
– Ну, ви що, позаклякали?
Бухер обернувся.
– 509 каже, що чує артилерійський вогонь. Фронт уже недалеко.
– Що? – Ґольдштайн підійшов ближче. – Справді? Чи то все вигадки?
– Хто з таким жартуватиме?
– Я маю на увазі: ви не помиляєтесь? – уточнив Ґольдштайн.
– Ні, – відказав 509.
– Ти на тім розумієшся?
– Так.
– Господи! – Розенове обличчя перекривилося, і він раптом почав схлипувати.
509 слухав далі.
– Якщо зміниться напрям вітру, ми чутимемо краще.
– Як ти гадаєш, наскільки вони далеко? – спитав Бухер.
– Точно не знаю. П’ятдесят кілометрів. Може, шістдесят. Приблизно так.
– П’ятдесят кілометрів. Це недалеко.
– Ні, недалеко.
– У них мають бути танки. Для них це не відстань. Якщо прорвуться… як думаєш, скільки їм треба днів… може, навіть один… – Бухер затнувся.
– Один день? – повторив Лєбенталь. – Що ти говориш? Один день?
– Якщо прорвуться. Вчора ми ще нічого не чули. А сьогодні вже чути. Завтра вони можуть наблизитися. Післязавтра… чи ще через день…
– Мовчи! Не кажи такого! Не зводь людей з розуму! – розкричався раптом Лєбенталь.
– Лео, це можливо, – мовив 509.
– Ні! – Лєбенталь затулив лице руками.
– 509, що ти маєш на увазі? – спитав Бухер з блідим і схвильованим обличчям. – Післязавтра чи коли? Скільки ще днів?
– Дні! – крикнув Лєбенталь, опустивши руки. – Як, як таке можливо, щоб залишалися дні? – бубонів він. – Роки, вічність, а тепер ви говорите про дні, дні! Не брешіть! – Він підійшов ближче. – Не брешіть, – шепотів він. – Прошу вас, не брешіть.
– Хто б про таке брехав?
509 обернувся. За ним стояв усміхнений Ґольдштайн.
– Я теж це чую, – мовив він, його очі дедалі збільшувались і ставали чорнішими. Він усміхався і ворушив руками й ногами так, наче хотів танцювати, а тоді раптом припинив сміятися і впав долілиць.
– Знепритомнів, – сказав Лєбенталь. – Розщіпни його куртку. Я принесу води. У стічному жолобі мала б іще бути.
Бухер, Зульбахер, Розен і 509 обернули Ґольдштайна.
– Привести Берґера? – спитав Бухер. – Він може встати?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу