Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Є Бог на світі, – прошепотів чоловік поруч із Мюнцером, не дивлячись ні на кого. – Таки є Бог на світі! Є Бог.

– Стули пельку! – крикнув йому есесівець. – Що ти там белькотів? Я бачив, як ти говорив.

Чоловік зіп’явся на ноги, перечепився і впав на Дітца.

– Я сказав, що для обергруппенфюрера треба б зробити ноші, – відказав він із незворушним обличчям. – Ми ж не можемо нести його отак, як усіх інших.

– Що ти маєш тут до говорення? Поки що тут наказуємо ми! Зрозумів? Зрозумів, питаю?!

– Так точно.

«“Поки що”, – почув Левінські. – “Наказуємо поки що!” Отже, вони це знають», – подумав він і підняв заступ.

Есесівець дивився на Дітца і мимоволі стояв струнко. Це порятувало в’язня, який знову повірив у Бога. Есесівець привів старшого колони, той теж виструнчився.

– Ноші наразі не знайшли, – сказав есесівець. Відповідь новонаверненого його вразила. Офіцера СС такого високого рангу і справді не можна тягти за руки й ноги.

Старший колони роззирнувся. Повіддаль, під завалами, він помітив двері.

– Викопайте їх, доведеться скористатися ними. – Він салютував Дітцові. – Обережно покладіть пана обергруппенфюрера на оті двері.

Мюнцер, Левінські і ще двоє принесли їх. Це були різьблені двері роботи XVI століття із зображенням сцени, як маленького Мойсея знайшли в кошику. Вони були тріснуті й обвуглені. В’язні підхопили Дітца за плечі й ноги і підняли. Руки бовталися, голова завалилася назад.

– Обережно, пси вошиві! – верещав старший колони.

Покійник лежав на широких дверях. Із-під його правої руки визирав усміхнений Мойсей в очеретяному кошику. Мюнцер помітив це. «Вони забули зняти двері з ратуші, – подумав він. – Мойсей. Єврей. Усе вже колись було. Фараон. Утиски. Червоне море. Порятунок».

– Восьмеро, взяли!

Дванадцятеро людей підскочили так прудко, як ніколи досі. Старший колони озирнувся. Навпроти була поруйнована церква Марії. Він на хвилю замислився, але одразу відмовився від цієї думки. У католицьку церкву Дітца не понесеш. Він би радо зателефонував за вказівками, але лінії зв’язку були пошкоджені. Йому доводилося робити те, чого він найбільше не любив і боявся, – діяти самостійно. Мюнцер щось сказав. Старший колони це помітив.

– Що? Що ти сказав? Крок уперед, пес вошивий!

Виглядало, що «пес вошивий» був його улюблений вислів. Мюнцер зробив крок вперед і виструнчився.

– Я сказав, чи це не буде неповагою, що обергруппенфюрера нестимуть в’язні?

Він шанобливо дивився на старшого колони.

– Що?! – крикнув той. – Що, пес вошивий?! Як тебе це обходить? А хто б, по-твоєму, мав його нести? Ми маємо…

Він змовк. Здавалося, зауваження Мюнцера мало сенс. Властиво, покійника мали нести есесівці, але за той час в’язні могли втекти.

– Чого стоїте мов укопані? – кричав він. – Уперед! – Раптом йому майнула думка, куди можна занести Дітца. – В госпіталь!

Що з трупом мають робити в госпіталі, не розумів ніхто. Йому просто здалося, що це відповідне, нейтральне місце.

– Вперед… – Старший колони крокував попереду. Це видавалося йому важливим.

Раптом на виході з площі Ринок з’явився автомобіль. Низький «мерседес компресор». Машина повільно наближалася, шукаючи дорогу між завалами. Її блискуча елегантність виглядала серед руїн майже непристойно. Старший колони виструнчився. «Мерседес компресор» – офіційний автомобіль великих бонз. На задньому сидінні розташувалися два офіцери СС високого рангу, ще один сидів поруч із водієм. До машини були прикріплені численні валізи, кілька менших лежали просто в салоні. Офіцери сиділи із сердито відсутніми обличчями. Водієві доводилося повільно просуватися купами того, що колись було будинками. Вони впритул наблизилися до в’язнів, які на дверях несли Дітца. Офіцери туди не дивилися.

– Давай! – озвався передній до водія. – Швидше!

В’язні зупинилися. Левінські тримав двері за задній правий кут. Він бачив розтрощену голову Дітца й усміхнену – різьбленого маленького Мойсея, бачив «мерседес», валізи й офіцерів-втікачів і глибоко дихав. Машина повільно сунула повз.

– Лайно! – вилаявся раптом один з есесівців, здоровань із боксерським носом. – Лайно! Лайно смердюче!

Він говорив не про в’язнів. Левінські прислухався. На якийсь час далекий гуркіт зник у торохкотінні мерседесового двигуна; а тоді знову загуло, приглушено й невідворотно. Підземні барабани смертельного маршу.

– Вперед! – спантеличено командував старший колони. – Вперед! Пішли!