Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Ти живеш, – повторив він, – для мене цього досить.

Вона опустила руки.

– Ти дитина, – невтішно мовила вона, – дитина! Та що ти знаєш?

– Я не дитина. Хто тут був – не дитина. Навіть Карел, якому одинадцять.

Вона похитала головою.

– Я не про це. Зараз ти віриш у те, що говориш. Але це ненадовго. Те інше повернеться. До тебе і до мене. Спогади, пізніше, коли…

«Чому вона мені це сказала? – думав Бухер. – Не треба було, я б не знав, і цього б не було».

– Я не знаю, про що ти, – мовив він. – Але, думаю, для нас діють інші правила, що відрізняються від звичайних. Тут, у таборі, є люди, які вбивали, бо це було необхідно, – він думав про Левінські, – і ці люди не вважають себе вбивцями, так само як солдат на фронті не вважає себе вбивцею. І вони не вбивці. Отак подібно і з нами. Те, що з нами сталося, не можна міряти нормальними мірками.

– Коли ми виберемось, ти думатимеш інакше… – Вона поглянула на нього.

Раптом він зрозумів, чому вона останні тижні була така безрадісна. Вона боялася, боялася звільнення.

– Рут, – сказав він і відчув, як у голові зробилося гаряче, – це минулося, забудь. Тебе змусили до того, що було тобі огидне. І що з того залишилось? Нічого. Ти цього не робила. Зроблене лише те, що людина сама хотіла. У тебе не залишилося нічого, крім відрази.

– Мене рвало, – сказала тихо, – після того мене майже завжди рвало. І врешті вони відіслали мене геть. – Вона досі дивилася на нього. – Ось що ти маєш – сиве волосся, рот, у якому бракує багатьох зубів, і шльондру.

На цьому слові він здригнувся і довго мовчав.

– Вони принижували нас усіх, – сказав він врешті. – Не лише тебе. Всіх нас. Усіх, хто тут, усіх, хто сидить в інших таборах. У тобі – твоє жіноче; у всіх нас – нашу гордість, навіть більше, ніж просто гордість, принизили людину в нас. Вони топталися по цьому ногами, вони це обпльовували, вони принижували нас так, що невідомо, як ми це пережили. Останнім часом я часто про це думав. І говорив про це з 509. Вони стільки всього робили… і зі мною…

– Що?

– Я не хочу про це говорити. 509 казав, що цього не було, якщо не визнавати це внутрішньо. Спершу я цього не розумів. Але тепер я знаю, що він має на увазі. Я не боягуз, а ти не шльондра. Все, що з нами робили, нічого не означає, доки ми так себе не почуваємо.

– Я себе так почуваю.

– Але не будеш, коли ми вийдемо.

– Тоді ще більше.

– Ні. Якби так було, далі б могли жити лише деякі з нас. Нас принижували, але ми не принижені. Принижені інші, ті, хто це робив.

– Хто це каже?

– Берґер.

– Ти маєш добрих вчителів.

– Так… і я багато чого навчився.

Рут схилила голову набік. Її обличчя було втомлене. На ньому ще був біль, але вже не судомний.

– Так багато років, – сказала вона, – і настануть будні…

Бухер бачив, що над пагорбом, на якому стояв білий будинок, тяглися сині тіні від хмар. На якусь мить він здивувався, що будинок іще там. Йому здавалося, що в нього мала влучити якась беззвучна бомба. Але будинок стояв на місці.

– Може, почекаємо, поки вийдемо і спробуємо, перш ніж втрачати надію? – спитав він.

Вона дивилася на свої худі руки і думала про свою сивину і про випалі зуби, а тоді подумала про те, що Бухер роками не бачив жодної жінки за межами табору. Вона була молодша за нього, але почувалася набагато старшою, пережите лежало на ній свинцем. Не вірила в те, чого він чекав з такою впевненістю, але і в ній була остання надія, за яку вона хапалася.

– Ти маєш рацію, Йозефе, – мовила вона. – Ми почекаємо.

Вона верталася у свій барак. Брудна спідниця била по тонких ногах. Він дивився їй услід і раптом відчув, як закипає лють. Він знав, що безпорадний і нічого не може зробити. Має це подолати, сам усвідомити і зрозуміти все те, що сказав Рут. Поволі підвівся й пішов до барака. Світле небо для нього раптом стало нестерпним.

Приголомшений Нойбауер дивився на лист. Іще раз перечитав останній абзац. «Тому я йду. Якщо хочеш, щоби тебе зловили, – твоя справа. Я хочу бути вільною. Фрею беру з собою. Приєднуйся. Сельма».

Адресою значилося якесь село в Баварії.

Нойбауер роззирнувся. Він не міг цього збагнути, це не могло бути правдою. Вони мають повернутися будь-якої миті. Залишити його зараз – це неможливо! Він важко сів в одне із французьких крісел. Воно затріщало. Підвівся, копнув крісло і впав на софу. Клята мішура! І навіщо йому той непотріб, якщо можна було купити порядні німецькі меблі, як в інших людей? Придбав це задля неї. Вона про таке читала і думала, що це щось цінне й елегантне. Що його то обходило? Його, простого чесного послідовника фюрера? Він хотів було вдруге копнути делікатне крісло, але опанував себе. Навіщо? Можливо, колись барахло можна буде продати. Але хто купуватиме мистецтво, коли чути гармати? Він знову встав і пішов квартирою. Відчинив у спальні шафу. Якщо до цього ще мав примарну надію, то вона зникла, щойно він туди зазирнув. Усе цінне і хутра Сельма забрала. Він відкинув білизну – скриньки з коштовностями не було. Повільно зачинив дверцята і якийсь час стояв поруч із туалетним столиком. Бездумно брав до рук флакони з богемського кришталю, відкривав їх і нюхав, не чуючи запаху. Це були подарунки з часів славетних днів у Чехословаччині – вона їх не взяла. Мабуть, надто крихкі.