Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Раптом зробив кілька швидких кроків до стінної шафи, відчинив її і заходився шукати ключ. У цьому не було потреби. Таємна скринька була відчинена й порожня. Вона забрала всі цінні папери. Навіть його золотий портсигар зі свастикою, інкрустованою діамантами, – подарунок індустрії, ще з часів, як він був на технічній службі. Треба було там і залишитися, доїв би їх і далі. Тепер очевидно, що ідея з табором була помилкою. Звісно, на початках це можна було використовувати як добрий засіб тиску, але тепер усе висіло на його шиї. Хоча він був одним із найлюдяніших комендантів. Меллерн не був Дахау, Оранієнбурґом чи Бухенвальдом, не кажучи вже про табори смерті.

Він прислухався. Одне з вікон було відчинене, і муслінова фіранка віялася, мов привид на вітрі. Клятий гуркіт на горизонті! Виводить людину із себе. Він знову відчинив вікно і шарпнув фіранку. Та зачепилася за кут і подерлася. Вилаявся, затраснув вікно і пішов на кухню. Служниця сиділа при столі і, щойно він зайшов, зірвалася на ноги. Він бурмотів щось і навіть не глянув на неї. Звісно, та стерва все знала. Він сам собі витягнув із холодильника пляшку пива. А заразом і півпляшки ялівцевої горілки і поніс обидві у вітальню. Але відразу повернувся, бо забув склянки. Служниця стояла коло вікна і прислухалася. Вона обернулася, наче її заскочили за чимось забороненим.

– Зробити щось поїсти?

– Ні.

Він знову вийшов. Ялівцева горілка була міцна й запашна, пиво – холодне. «Втекти! – думав він. – Як євреї. Гірше! Євреї цього не робили. Вони трималися разом». Він часто це бачив. «Пошила мене в дурні й покинула напризволяще. Ось вона, вдячність!» Він би міг більше отримати від життя, якби не був вірним батьком сімейства. Вірним – ну, можна сказати, майже вірним. Але, властиво, таки вірним, якщо подумати, скільки всього він міг мати. Тих кілька разів! Вдова – вона майже не рахується. Була одна руда, кілька років тому, прийшла, аби врятувати свого чоловіка з табору, – що вона зі страху виробляла! А чоловік давно вже був мертвий. Вона про це, звісно, не знала. Чудовий видався вечір. Правда, потім, коли вона отримала попіл чоловіка в коробці з-під сигар, повелася по-ідіотськи. Сама винна, що її закрили. Оберштурмбаннфюрер не міг дозволити плювати в себе. Він налив другий порядний келішок ялівцевої горілки. І чого він про це думає? А, через Сельму. Що б він міг мати. Так, кількома нагодами він не скористався. А інші чого тільки не вчиняли! От хоча б той клишоногий Біндінґ із гестапо! Щодня якась нова! Він відсунув пляшку. Будинок здавався таким порожнім, наче Сельма забрала всі меблі. Фрею забрала. І чого в нього не було сина? Не через нього, точно ні! Ех, прокляття! Він роззирнувся. Що йому тут робити? Спробувати знайти їх? У тому селі? Вона в дорозі. Хтозна-скільки ще їхатиме туди.

Він витріщився на свої блискучі чоботи. Блискуча честь – спаплюжена зрадою. Він натужно звівся на ноги і рушив порожнім будинком на вихід.

На дворі стояв «мерседес».

– У табір, Альфреде.

Машина повільно повзла містом.

– Стій! – раптом скомандував Нойбауер. – В банк, Альфреде.

Він випростався настільки, наскільки міг, і вийшов. Ніхто не мав нічого помітити! Так його зганьбити! За останній час вона зняла половину грошей. А коли він спитав, чому його не повідомили, працівник банку стенув плечима і завів балачку про спільний рахунок. Виявляється, вони навіть думали, що роблять йому послугу. Зняття великих сум офіційно не надто схвалюють.

– Альфреде, до мого саду!

Їхали вони довго. А тоді побачили сад, який мирно ніжився в променях ранкового сонця. Фруктові дерева вже подекуди цвіли, з’являлися нарциси, фіалки і різнобарвні крокуси. Свіжа зелена трава була всіяна ними, немов кольоровими писанками. Ці не зраджують – вони з’явилися вчасно і були на місці, як і належить. Природа надійна, вона не знає втечі.

Він пішов у хлів. Кролики за сіткою щось жували. В їхніх ясних червоних очах не було думок про банкноти. Нойбауер просунув палець крізь сітку і почухав м’яке хутро білих ангорських кролів. Із хутра він хотів зробити шаль для Сельми. Він, добродушний дурень, якого всі обманюють!

Сперся на клітку і дивився крізь відчинені двері. У мирному затишку стайні його обурення змінилося тяжким нападом жалю до самого себе.

Цьому сприяло все: ясне небо, заквітчана гілка, яка гойдалася на вітрі перед входом, м’які писочки тварин у сутінках.

Раптом він знову почув гуркіт. Нерівномірний, але сильніший, ніж досі. Непереборно вдирався в його особисте горе, глухе, підземне гупання. Гупало й гупало, і те гупання повернуло страх. Глибший. Тепер він був сам і більше не міг ввести себе в оману, намагаючись переконати інших, а заразом і себе. Тепер він відчував його всюди: бухав із шлунка в горлянку, а звідти опускався назад у шлунок і кишки. «Я не зробив нічого протиправного, – непереконливо думав він. – Я лише виконував свій обов’язок. Я маю свідків. Багатьох. Блянк мій свідок, нещодавно, замість того аби кинути його в табір, я дав йому сигару. Хтось інший просто забрав би у нього його діловий центр і не заплатив ні пфеніґа. Блянк сам це визнав, він зможе свідчити, я вчинив порядно, він посвідчить під присягою. Під присягою він не свідчитиме», – подумала його інша, холодна сторона, і він озирнувся, наче це сказав хтось за ним. Там стояли помальовані на зелено граблі й лопати, сапки з надійними дерев’яними держаками. «От би стати селянином, власником саду, якоїсь кнайпи, просто порожнім місцем стати. Клята гілка в цвіту, їй легко, вона просто цвіте і не несе жодної відповідальності. А куди подітися оберштурмбаннфюреру? З одного боку підходять росіяни, з іншого – англійці з американцями, куди йому подітися? Сельмі добре говорити. Втекти від американців означає бігти ближче до росіян, а що вони вироблятимуть, можна собі уявити. Вони не дурно тяглися сюди з Москви й Сталінграда крізь усю їхню спустошену країну».