Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– А інші? Робочий табір?

– Теж нічого, вечері не буде в цілого табору.

Берґер озирнувся.

– Хтось це розуміє? Одяг ми отримали, а їжу – ні?

– Ми ще й примули отримали. – 509 показав на дві жалюгідні плями по обидва боки від дверей. Кілька рослин уже прив’яли, в обід їх повстромлювали сюди в’язні із садового господарства.

– Може, вони їстівні.

– Навіть не намагайся. Якщо вони зникнуть, нам тиждень не даватимуть їжі.

– І чого воно так? – спитав Берґер. – Після Нойбауерової показухи я думав, що в зупі навіть картопля буде.

Надійшов Лєбенталь.

– Це Вебер, а не Нойбауер. Вебер на нього лютий. Думає, що той хоче забезпечити собі тил. І він таки хоче. Тому всюди, де може, Вебер іде проти нього. Інформація з канцелярії. Левінські, Вернер та інші звідти кажуть те саме. А страждати через це нам.

– Буде багато мертвих.

Вони дивилися в червоне небо.

– У канцелярії Вебер казав, щоб ніхто не мав ілюзій, він триматиме нас на короткому повідку. – Лєбенталь витяг вставні зуби, мимохідь оглянув їх і запхав назад.

З барака долинув тонкий крик. Новина поширилася. Скелети, похитуючись, виходили з дверей і перевіряли казани для їжі – чи пахнуть вони харчами і чи інші їх не надурили. Казани стояли сухі й порожні. Голосіння посилилося. Люди просто падали долі й гамселили занечищену землю кощавими кулаками. Проте більшість пленталася геть, деякі нерухомо лежали з відкритими ротами і великими очима. Із дверей чулися тихі голоси тих, хто вже не міг встати. Це був не гучний крик, а лише слабкий хорал розпуки, монотонне завивання за межею відчаю, у ньому вже не було ні слів, ні благань, ні прокльонів. Це були останні крихти життя, які дзижчали, скрекотали, свистіли і скрипіли, наче бараки були великими ящиками із приреченими комахами.

О сьомій вечора заграв табірний оркестр. Музиканти стояли близько до Малого табору, і чутність була чудовою. Вказівку Нойбауера виконали негайно. Першим твором, за традицією, виявився улюблений вальс коменданта «Троянди з півдня».

– Живімося надією, якщо нема нічого іншого, – сказав 509. – Нумо жерти всю надію, яка лише є. Поглинаймо артилерійський вогонь! Ми маємо протриматися. І ми протримаємось!

Маленька група сиділа гуртом поруч із бараком. Ніч була прохолодна й туманна. Але вони не надто мерзли. Вже за першу годину в бараці було двадцять вісім померлих; ветерани зняли з них придатний одяг і повдягали його на себе, аби не застудитися. У барак вони не хотіли. Там сопіла, стогнала і плямкала смерть. Вони три дні були без хліба, а сьогодні ще й без зупи. На всіх ліжках боролися, здавалися і вмирали. Не хотіли в барак. Не хотіли серед того спати. Смерть була заразною, і їм здавалося, що уві сні вони перед нею безборонні. Отак, убрані в одяг покійників, вони сиділи надворі і вдивлялися в горизонт, звідки мала з’явитися свобода.

– Ще лише цю одну ніч, – сказав 509. – Лише цю одну ніч! Повірте мені. Нойбауер довідається і вранці відмінить розпорядження. Вони вже не заодно. Це початок кінця. Ми так довго протрималися. Ще лише цю одну ніч!

Ніхто не відповів. Вони сиділи, щільно збиті докупи, як звірі взимку. Не лише давали один одному тепло – так вони підсилювали свою жагу до життя, свою витривалість. Це було важливіше за тепло.

– Нумо, поговорімо про щось, – озвався Берґер. – Але про щось, що не має стосунку до всього цього. – Він обернувся до Зульбахера, який сидів поруч. – Що ти плануєш робити, коли вийдеш звідси?

– Я? – Зульбахер зволікав із відповіддю. – Краще не говорити про таке передчасно. Це приносить нещастя.

– Зараз це вже не приносить нещастя, – палко заперечив 509. – Ми не говорили про таке всі ці роки, бо ці розмови нас би спустошили. Але тепер ми мусимо про це говорити. В таку ніч! Зараз саме час! Живімося усіма надіями, які лише в нас є. То що ти плануєш робити, коли виберешся звідси, Зульбахере?

– Я не знаю, де моя дружина. Була в Дюссельдорфі. Дюссельдорф зруйнований.

– Якщо в Дюссельдорфі, то вона в безпеці. Дюссельдорф окупований англійцями. По радіо це давно визнали.

– Або вона мертва, – сказав Зульбахер.

– Із цим доводиться рахуватися. Що ми взагалі знаємо про тих, хто по той бік паркана?

– А вони про нас? – додав Бухер.

509 поглянув на нього. Він досі не сказав про смерть його батька і не розповів, як той помер. Це могло почекати до звільнення, тоді Бухерові буде легше це пережити. Він молодий і єдиний, у кого є хтось, із ким він вийде на волю. Він іще встигне про це дізнатися.