Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– І як то воно все буде, коли ми вийдемо? – мовив Майєргоф. – Я шість років у таборі.

– А я дванадцять, – сказав Берґер.

– Так довго? Ти був політичний?

– Ні. З 28-го по 32-й рік я просто лікував одного нациста, який потім став группенфюрером. До того ж лікував навіть не я, він прийшов до мене на прийом, але пацієнтом був у мого друга – профільного лікаря. Наці прийшов до мене, бо жив зі мною в одному домі.

– І тому він запроторив тебе в табір?

– Так. У нього був сифіліс.

– А що з профільним лікарем?

– Його він наказав розстріляти. А мене для певності запхав сюди, хоча я вдав, що нічого не знаю, ніби думаю, що йдеться про якесь запалення після останньої війни.

– А що ти робитимеш, коли вийдеш і виявиться, що він іще живий?

Берґер замислився.

– Я не знаю.

– Я б забив його до смерті, – сказав Майєргоф.

– І за це знову опинитися в буцегарні, га? – мовив Лєбенталь. – За вбивство. Відсидіти ще десять чи двадцять років.

– А ти, Лео, що робитимеш, коли вийдеш? – спитав 509.

– Я відкрию магазин пальт. Добрий магазин-ательє.

– Пальта? Влітку? Це ж буде літо, Лео!

– Бувають літні плащі. В асортимент можна додати костюми. А, і дощовики, звичайно.

– Лео, – втрутився 509, – а чому б тобі й далі не займатися продуктами харчування? Попит на них буде кращий, ніж на пальта, і тут ти був у цій галузі просто неймовірний.

– Гадаєш? – Лєбенталь був помітно улещений.

– Я переконаний!

– Можливо, ти й правий. Я подумаю над цим. Наприклад, американські продукти. Їх купуватимуть охоче. Пам’ятаєте американське сало після останньої війни? Воно було товсте, біле й ніжне, мов марципан, із рожевими…

– Лео, припини, ти що, здурів?

– Ні. Просто раптом спало на думку. Чи вони й цього разу його присилатимуть? Принаймні для нас?

– Лео, заспокойся!

– Берґере, а ти що робитимеш? – спитав Розен.

Берґер втер запалені очі.

– Я піду в учні до якогось аптекаря. Спробую робити щось таке. Оперувати… такими руками? Після такої перерви? – Він стис кулаки під курткою, яку накинув собі на плечі. – Нереально. Я стану аптекарем. А ти?

– Моя дружина розлучилася зі мною через те, що я єврей. Більше я про неї не чув.

– Але ж ти не збираєшся її шукати? – спитав Майєргоф.

Розен відповів не відразу.

– Можливо, вона зробила це під тиском. А що їй лишалося? Я сам їй так радив.

– А може, вона за той час зробилася така паскудна, – сказав Лєбенталь, – що ти навіть зрадієш, що спекався її.

– Ми теж не помолодшали.

– Ні. Дев’ять років. – Зульбахер кашляв. – Як воно буде, коли після стількох років знову побачиш когось?

– Тішся, що є хтось, із ким можеш знову побачитися.

– Після стількох років, – повторив Зульбахер. – Хто ще тоді знатиметься?

Серед човгання мусульман вони почули чийсь твердий крок.

– Увага, – прошепотів Берґер. – 509, обережно.

– Це Левінські, – озвався Бухер. Він умів упізнавати людей за ходою.

Підійшов Левінські.

– Що поробляєте? Хавки нині не було. В нас є зв’язковий на кухні. Він зміг вкрасти хліб і картоплю. Готували лише для бонз, то й поживитися не було як. Ось трохи хліба і кілька сирих морквин. Мало, але нам теж нічого не видали.

– Берґере, – сказав 509, – роздай це.

Кожному дісталося півокрайця хліба й одна морквина.

– Їжте повільно, жуйте, поки не розчиниться.

Спершу Берґер дав моркву, і аж тоді, за кілька хвилин, хліб.

– Через те що жерти доводиться потайки, відчуваєш себе мов злочинець, – мовив Розен.

– Ну то не роби цього, – лаконічно відповів Левінські. – Патякало.

Левінські мав рацію, і Розен це знав. Він хотів було пояснити, що це лише нині, цієї дивної ночі, коли вони говорили про майбутнє, аби забути про голод, йому спало таке на думку і що з майбутнім це й пов’язано, але він передумав. Надто складно і не важливо.

– Вони хочуть переметнутися, – затамувавши подих, прохрипів Левінські. – Зелені теж. Хочуть брати участь. Ми не заперечуємо. Капо, старости блоків і приміщень. Потім відсортуємо. А, і ще два есесівці й лікар із госпіталю.

– Він падло, – втрутився Бухер.

– Ми знаємо, але він нам потрібен. Через нього ми довідуємось новини. Сьогодні ввечері прийшов наказ на вивіз людей.

– Що? – спитали одночасно Берґер і 509.

– Етап. Вивезти мають дві тисячі осіб.

– Хочуть зачистити табір?

– Наразі хочуть дві тисячі людей.

– Етап. Цього ми й боялися, – сказав Берґер.

– Будьте спокійні, рудоволосий писар стежить за ситуацією, якщо складатимуть список, ви туди не потрапите. Тепер наші люди всюди. Окрім того, кажуть, Нойбауер вагається. Він ще не передав наказу на виконання.