Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

– Досить! – урешті гаркнув Бройєр і висмикнув лійку. – Вставай і йди за мною.

Люббе заледве звівся на ноги. Сперся до стіни і виблював воду.

– Бачиш, – сказав Бройєр. – Я тобі говорив, пий повільно. Марш!

Він штовхав Люббе коридором поперед себе, до своєї кімнати. Люббе гримнув усередину.

– Вставай, – мовив Бройєр. – Сідай на стілець, рухом.

Люббе видряпався на стілець. Він похитнувся і сперся на спинку в очікуванні чергових тортур. Іншого він уже не сподівався. Бройєр задумливо поглянув на нього.

– Люббе, ти мій найстаріший гість. Шість місяців, так?

Привид перед ним хитнувся.

– Так? – повторив Бройєр.

Привид кивнув.

– Гарний час, – сказав Бройєр. – Довгий. Пережите нас пов’язує. Ти вже в моєму серці. Дивно, але відчуття справді схоже. Я не маю проти тебе нічого особистого, і ти це знаєш… Ти це знаєш, – повторив він. – Чи ні?

Привид знову кивнув, він чекав на тортури.

– Боротьба йде проти вас усіх. А на індивідууми мені начхати. – Бройєр поважно кивнув і налив собі коньяку. – Начхати. Шкода, я сподівався, що ти витримаєш. Нам залишилося тільки підвішування за ноги й одна довільна вправа, а тоді ти б закінчив програму і вийшов, ти це знаєш?

Привид вкотре кивнув. Точно він не знав, але Бройєр і справді часом випускав в’язнів після того, як вони витримували всі катування, якщо зверху не надходило чіткого наказу про смерть. Тут у нього була своєрідна бюрократія: хто все витримував, мав шанс. Це було пов’язано з мимовільним захватом витривалістю супротивника. Деякі нацисти думали саме так і тому вважали себе спортсменами і джентльменами.

– Шкода, – сказав Бройєр. – Власне, я б радо тебе відпустив. Ти мав відвагу. Шкода, що я все ж мушу тебе порішити. Знаєш чому?

Люббе не відповів. Бройєр запалив цигарку і відчинив вікно.

– Тому. – Він на мить прислухався. – Ти чуєш це? – Він бачив, що очі Люббе стежать за ним, не розуміючи, у чому річ. – Артилерія, – пояснив він. – Ворожа артилерія. Вони наближаються. Ось тому! Тому, мій друже, цієї ночі тобі кінець.

Він зачинив вікно.

– Не пощастило, чи не так? – Він криво посміхнувся. – Буквально за кілька днів до того, як вони зможуть вас визволити. Справжнє невезіння, га?

Він насолоджувався своєю ідеєю. Цей прийом додавав вечору вишуканості. Трохи душевних мук на прощання.

– Справді, просто неймовірно не пощастило, га?

– Ні, – прошепотів Люббе.

– Що?

– Ні.

– Тебе що, так життя втомило?

Люббе похитав головою. Бройєр заскочено дивився на нього. Він відчував, що перед ним уже сидить не та руїна, що хвилину тому. Раптом Люббе став виглядати так, ніби мав день перепочинку.

– Бо тепер вони вас дістануть, – прошепотів він розідраними губами.

– Маячня! Маячня!

Бройєр на мить осатанів. Він зрозумів, що зробив помилку. Замість того щоб помучити Люббе, він зробив йому послугу. Хто б міг подумати, що хлопові настільки байдуже життя?

– Не май ілюзій! Я тебе надурив. Ми не програємо! Ми просто зачищаємо табір! Зміщення фронту, от і вся справа!

Це звучало непереконливо, і Бройєр сам про це знав. Він зробив ковток. «Плювати», – подумав він, випив іще раз, а тоді сказав:

– Думай, що хочеш. Тобі таки не пощастило. Я мушу з тобою покінчити.

Він відчув, як діє алкоголь.

– Прикро. І тобі, і мені. Гарне було життя. Добре, для тебе не надто, якщо бути справедливим.

Попри слабкість Люббе спостерігав за ним.

– Що мені в тобі подобається, – вів далі Бройєр, – це те, що ти не здався. Але я мушу тебе порішити, аби ти нічого не розповів. Саме тебе, найдавнішого гостя. Передовсім тебе. До інших теж дійде черга, – підбадьорливо додав він. – Не залишати свідків. Старе гасло націонал-соціалістів.

Він витягнув молоток із шухляди столу.

– З тобою я хочу закінчити швидко.

Він поклав молоток поруч зі собою. Цієї ж миті Люббе, похитуючись, кинувся вперед і попеченими руками спробував вихопити молоток. Бройєр легко відштовхнув його вбік кулаком. Люббе впав.

– Ти подивися, – добродушно сказав Бройєр. – Таки спробував! І добре зробив. Чого ж не спробувати? Сиди вже на землі, мені так зручніше до тебе підступитися. – Він приклав руку до вуха. – Що? Що ти кажеш?

– Вони вас усіх… усіх точно так само…

– Які дурниці, Люббе. Тобі б цього хотілося. Але ці такого не роблять. Надто делікатні. Окрім того, ще до їхньої появи мене тут не буде. А ніхто з вас не заговорить. – Він зробив іще один ковток і раптом спитав: – Цигарку хочеш?

Люббе поглянув на нього і сказав: