Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Нойбауер виструнчився. Його інтернують. Це цілком імовірно. Але лише на короткий час. Можливо, в якийсь замок десь в околицях. Із рівними за рангом. Він роздумував, як передати табір. Звичайно, по-військовому. «Стримано салютую, без гітлерівського привіту. Ні, краще не буду. Краще просто по- військовому. Руку під козирок».

Він зробив кілька кроків і відсалютував. Не як підлеглий, не надто формально. Він повторив іще раз. Отримати правильне поєднання коректності й елегантної гідності було не так просто. Рука злітала надто високо. Клятий гітлерівський привіт. Власне, для дорослої людини дурнуватий спосіб вітатися. Викидати руку вгору пасувало Вандерфоґелям, [26] Wandervögel – німецькі культурно-освітні та туристично-молодіжні групи і клуби, що вперше з’явилися в 1896-му й існують дотепер. але не офіцерам. Дивно, що це так довго робили! Він знову повторив військовий привіт. Повільніше! Не так швидко. Він подивився на себе в дзеркало шафи, відступив кілька кроків, а тоді рушив до дзеркала.

– Пане генерале, цим я передаю…

Приблизно так. Раніше ще й передавали шпагу. Як Наполеон ІІІ при Седані. Він пам’ятав це зі школи. Шпаги в нього не було. Револьвер? Виключено! З іншого боку, залишити зброю він не зможе. Таки бракувало військової виправки. Зняти портупею з револьвером перед тим? Він знову почав тренувати кроки. Не підходити надто близько. Зупинитися за кілька метрів.

– Пане генерале…

А може, пане товаришу? Ні, не у випадку з генералом. Строге привітання і потиск руки, не трясти. Коротко й коректно. Врешті, пошана ворога до ворога. Офіцера до офіцера. Товаришами, власне, є усі, навіть якщо з ворожих таборів. Поразка після відважної боротьби. Пошана чесно переможеному.

Він відчув, як у ньому прокидається колишній поштовий службовець. Це був наче історичний момент. «Пане генерале». Гідно. І потиск руки. Можливо, короткий спільний обід, як розповідають про суперників лицарів. Як Роммель із полоненими англійцями. «Шкода, що я не говорю англійською. Але серед в’язнів табору досить перекладачів».

Як швидко звикаєш до старого способу привітання, по- військовому! Зрештою, я ніколи не був фанатичним нацистом. Радше чесним службовцем, вірним службовцем своєї батьківщини. Вебер і подібні, Дітц із його клікою – оце нацисти.

Нойбауер взяв сигару. Ромео та Джульєтта. Краще їх викурити. Чотири-п’ять можна залишити в коробці. Чи навіть запропонувати противнику. Добра сигара може багато.

Він зробив кілька затяжок. Якщо противник захоче побачити табір? Гаразд. Якщо їм щось не сподобається – він лише виконував наказ, часто зі скривавленим серцем. Солдати таке розуміють… Але… йому раптом дещо спало на думку. Їжа, вдосталь доброї їжі! Ось воно! За тим найбільше дивилися. Треба негайно дати розпорядження, щоб збільшили раціон. Тим він зможе засвідчити: щойно припинилися накази, він зробив для в’язнів усе, що міг. Навіть сам скаже це особисто обом старшим по табору. Вони самі в’язні. Вони підтвердять.

Штайнбреннер стояв перед Вебером. Його обличчя світилося завзяттям.

– Двох ув’язнених застрелено при спробі втечі, – відрапортував він. – Обох пострілом у голову.

Вебер повільно підвівся і недбало сів на кут свого столу.

– З якої відстані?

– Одного з тридцяти, іншого з сорока метрів.

– Справді?

Штайнбреннер почервонів. Обох в’язнів він застрелив із відстані кількох метрів. Із відстані, достатньої для того, аби довкола вхідних ран не було слідів пороху.

– І це була спроба втечі? – спитав Вебер.

– Так точно.

Обоє знали, що про спробу втечі не йшлося. Це була просто назва улюбленої гри есесівців. Брали шапку в’язня, кидали позад себе і наказували принести. Коли ув’язнений минав есесівця, йому стріляли в спину за спробу втечі. А той, хто стріляв, зазвичай отримував кілька днів відпустки.

– Хочеш у відпустку? – спитав Вебер.

– Ні.

– Чого?

– Бо це виглядало б, ніби я ухиляюся.

Вебер підвів брови і почав повільно махати вільною ногою. Відблиск сонця на чоботі, який гойдався, як маятник, блукав голими стінами, наче світлий самотній метелик.

– Отже, ти не боїшся?

– Ні, – Штайнбреннер рішуче поглянув на Вебера.

– Це добре. Нам потрібні надійні люди. Особливо зараз.

Вебер уже довший час стежив за ним. Він йому подобався. Молодий, має ще той фанатизм, яким колись славилася організація СС.

– Особливо зараз, – повторив Вебер. – Зараз нам треба СС у СС. Розумієш?

– Так точно. Принаймні я так думаю.