Эрих Ремарк - Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя [збірник]

Штайнбреннер знову почервонів. Вебер для нього був зразком. Він сліпо захоплювався ним. Як хлопчик вождем індіанців. Чув про його відвагу під час боїв у рейхстагу в 33-му; він знав, що в 29-му той брав участь у вбивстві п’ятьох робітників-комуністів і відсидів за це чотири місяці у в’язниці – робітників уночі витягли з ліжок і забили до смерті на очах у їхніх родичів. Він також чув розповіді про брутальність Вебера на допитах у гестапо і про його безжальність до ворогів держави. Все, чого він бажав, – це стати таким, як його ідеал. Він виріс на вченні партії. Коли націонал-соціалізм прийшов до влади, йому було сім, і він став його досконалим продуктом.

– У СС потрапило надто багато людей без докладної перевірки, – сказав Вебер. – Тепер починається відбір. Зараз буде видно, що таке клас. Давні ліниві часи минулися. Ти це знаєш?

– Так точно. – Штайнбреннер стояв струнко.

– Із десяток надійних людей у нас уже є. Відбирали з лупою. – Вебер випробовував Штайнбреннера поглядом. – Приходь сюди сьогодні ввечері на півдев’ятої, а там побачимо.

Штайнбреннер захоплено обернувся і вийшов. Вебер встав і обійшов довкола столу. «На одного більше, – подумав він. – Цього вистачить, аби останньої миті зіпсувати старому гру». Він усміхнувся. Давно помітив, що Нойбауер хоче прикинутись свіжовимитим ангелом і все звалити на нього. На останнє йому було начхати, за ним було досить гріхів, але свіжовимитих ангелів Вебер не любив.

День повільно тягнувся. У таборі есесівці майже не показувалися. Вони не знали, що у в’язнів є зброя, але були обережними з іншої причини. Навіть із у стократ більшою кількістю револьверів у відкритій битві проти кулеметів в’язні не мали б жодного шансу. Кількість в’язнів – ось чого есесівці раптом почали боятися.

О третій із гучномовців пролунали прізвища двадцяти в’язнів, за десять хвилин їм треба було зібратися коло воріт. Це могло означати будь-що: допит, лист, смерть. Керівництво табірного підпілля сховало негайно всіх двадцятьох, сімох – у Малому таборі. З гучномовця повторили наказ. Усі в’язні зі списку були політичними. Ніхто не підкорився. Це був перший раз, коли табір відкрито відмовився виконувати наказ. Незадовго після того на плац для переклички мали вийти всі в’язні. Таємне керівництво поширило заклик залишатися в бараках. На плацу ув’язнених було легше перестріляти. Вебер хотів використати кулемети, але наразі ще не зважувався відкрито піти проти Нойбауера. Керівництво підпілля довідалося через канцелярію, що наказ віддав не Нойбауер, а Вебер. Гучномовці повідомили, що, доки табір не вишикується на плацу і не видасть двадцятьох політичних в’язнів, ніхто не отримає їжі.

О четвертій по обіді прийшов наказ від Нойбауера. Старости табору мали негайно з’явитися в нього. Вони виконали наказ. У гнітючій напрузі табір чекав, чи ті повернуться.

За півгодини вони повернулися. Нойбауер показав їм наказ про етап. Це вже був другий. Протягом години дві тисячі осіб мали зібратися і покинути табір. Нойбауер погодився відкласти етап до наступного ранку. Підпільне керівництво негайно зібралося в госпіталі. Найперше їм вдалося переконати лікаря-есесівця, який переметнувся до них, пообіцяти, що він використає свій вплив на Нойбауера, аби той переніс етапування і наказ з’явитися двадцятьом політичним в’язням та скасував перекличку. Тоді би втрачало сенс і розпорядження не видавати їжі. Лікар одразу й пішов. Підпілля вирішило наступного ранку в жодному разі не надавати людей для етапу. Якщо СС спробує зігнати ті дві тисячі – саботувати. В’язнів закличуть ховатися в бараках і на вулицях. Табірні сили порядку, які складалися з в’язнів, погодилися допомогти. Можна було припустити, що есесівці, крім десятка людей, не захочуть відзначитися надто великим службовим завзяттям. Про це повідомив шарфюрер СС Бідер, якого вважали надійним. Останнім прийшло рішення двохсот чеських в’язнів. Вони виявили готовність піти першими на етап, якщо його таки збиратимуть, аби врятувати двісті інших в’язнів, які його не витримають.

Вернер сидів у лікарняному кітелі поруч із відділом висипного тифу.

– Одного дня досить, – бубонів він. – Кожна година працює на нас. Гоффманн іще в Нойбауера?

– Так.

– Якщо він нічого не доб’ється, доведеться рятуватися самим.

– Силою? – спитав Левінські.

– Не відкрито силою. Наполовину. Але аж завтра. Завтра ми будемо вдвічі сильніші, ніж сьогодні. – Вернер поглянув з вікна, а тоді знову взявся за свої таблиці. – Так, іще раз. Ми маємо хліба на чотири дні, коли щодня видавати по порції. Борошно, пенцак, макарони…